тисніть тут, якщо зліва не бачите меню...

назад

 

Тридцятирічна війна

Релігійні війни, що розпочалися ще після реформації, продовжувалися і у 17 столітті.
Багато їх було, але найбільш значною серед них була так звана Тридцятирічна війна, про яку ми вам зараз і розповімо.
Це була перша загальноєвропейська війна (тобто війна, у якій брало участь багато країн Європи).
Воювали дві великі групи: католицькі країни, що входили у склад так званого гамбургського союзу та протестанські країни, що у свою чергу входили у склад антигамбургської коаліції (об'єднання).
А почалося все у 1618 році з того, що у Чехії, яка входила у склад Священної Римської імперії, повстали дворяни-протестанти. Вони виступили проти католицьких правителів з династії Габсбургів - імператорів Священної Римської імперії.
Дворяни вибрали своїм правителем протестанта Фредеріка.
Але у 1619 році правити Священною Римською імперією почав Фердинанд ІІ. Скоро повстання проти нього охопило і Германію.
Тоді Фердинанд ІІ вирішив знищити у своїй імперії протестантизм і направив війська у Чехію. Війська Фердинанда перемогли, і Фредерік з сім'єю повинен був бігти разом з сім'єю у Нідерланди.
Католицтво стало єдиною дозволеною у Чехії релігією.
Через деякий час Іспанія послала свої війська проти протестантів-голандців, і у 1625 році стало зрозумілим, що іспанці перемагають.
Тоді голандці звернулися за допомогою до Англії та Данії. Але іспанці все одно перемогли.
Вважаючи, що протестантський світ у небезпеці, шведський король Густав І Адольф виступив у 1630 році зі своєю армією проти Іспанії та Священної Римської імперії. Він виграв дві великі битви, але у останній був вбитий, тому через два роки Швеція вийшла з війни.
Настав останній період війни. На боці протестантів у війну вступила Франція. Незважаючи на те, що Франція була католицькою країною, вона була не зацікавлена у перемозі Іспанії та Священної Римської імперії.
Спочатку іспанцям вдалося отримати декілька важливим перемог, але з 1637 року перемагати стали французи та їх союзники.
І у 1648 році війна закінчилася підписанням так званого Вестфальского договору, згідно з яким протестанські країни отримали свободу та незалежність.

Індія

А зараз ми вам розповімо про Індію, до якої так прагнули перші мандрівники - "мисливці за золотом".
Історію Індії варто розпочати ще з 269 року до нашої ери, коли молодий принц Чандрагуп'я Маур'я заснував першу в історії Індії імперію.
Онук Чіндрагупти, Ашока, почав розширювати кордони імперії.
І у 260 році відбувся жорстокий бій, внаслідок якого армія Ашоки перемогла війська держави Калінга (яка розташовувалася тоді у Східній Індії). Побачивши вбитих і зрозумівши, що він накоїв, Ашока розкаявся і став зовсім іншим.
Він почав проповідувати мир та відмову від насильства. Мандруючи своєю імперією, Ашока слухав думки та скарги простих людей і намагався покращити їх життя.
Він прийняв буддизм і зробив його державною релігією своєї імперії.
Після цього…
Але давайте зупинимося - адже є чудова нагода можливість коротко розповісти про буддизм, що ми зараз і зробимо.
Буддизм разом з християнством та ісламом складає три так звані світові релігії.
Виник він у Давній Індії ще у 5-6 століттях до нашої ери.
Засновником буддизму вважається царевич (тобто син царя) Сиддхартха Гаутама, який майже до двадцяти років жив за високими стінами замку, не знаючи нічого, що відбувалося навкруги. Життя його було сповнено лише одними радощами.
Але одного разу Сиддхартха Гаутама вийшов з замку і раптом побачив, що крім радощі, є у світі ще й горі та сум. Гаутама пішов до людей і став їм допомагати.
І одного разу зрозумів, що людина - це судина для страждань. А також зрозумів, що єдиний спосіб позбутися страждань - це відмовитися від усіляких бажань. Що він й зробив.
Так народився буддизм.
Після смерті Гаутами (якого назвали Будда, тобто "прояснений, ясний”) його послідовники - буддисти - почали вважати Сиддхартха Гаутама богом.
Ну ось. Але продовжимо нашу розповідь про Індію.
У 185 році Індія розпалася на декілька незалежних царств та князівств. Але у 320 році правитель одного з індійських царств Магадха Чандра Гупта І, а після нього його син Самундра Гупта знову почали захоплювати інші царства-держави, розширюючи таким чином свої володіння. Так знову виникла велика індійська імперія, наступним царем якої став Чандра Гаупта ІІ, найвеличніший з індійських царів.
Цей період для Індії став Золотим віком.
Под заступництвом Чандра Гаупти ІІ розквітали науки, мистецтво, література, мистецтво, математика.
До двору запрошували найкращих поетів та художників того часу. Виник санкрит - священна, класична мова Індії.
Замість буддизму головною релігією імперії став індуїзм - релігія, яка виникла десь в середині 1 тисячоріччя нашої ери (деякі дослідники вважають, що індуїзм виник з буддизму).
Але біля 550 року вторгнення гуннів (племені, про яке ми вже згадували) підірвало могутність Індії, і імперія знову розпалася на малі царства.

Держава Великих Моголів

Нова велика індійська імперія - так звана імперія Великих Моголів - виникла на теріторії Індії у 16 столітті і проіснувала майже 300 років.
Заснував її і став першим правителем Бабур - нащадок Тамерлана (Тимура), про якого ми вже з вами згадували.
Бабур був славен тим, що захопив місто Самарканд - місто, яке на той час і було столицею держави його пращура Тамерлана.
Але хан (правитель) Бабур хотів більшого. Він вторгся на територію Індії і у 1526 році одержав перемогу над армією султана Делі, після чого заснував нову династію (рід) Великих Моголів.
Після його смерті трон перейшов до його сина Хумаюна, а після смерті Хумаюна - у 1556 році - до онука Бабура на ім'я Акбар.
Саме за часи хана Акбара почався Золотий вік могутньої імперії Великих Моголів. Акбар одержав перемогу над кількома індійськими племенами і розширив границі своєї імперії.
Він суворо придушував бунти та повстання, але водночас набув собі славу справедливого правителя. Акбар ввів нові стилі у мистецтві та архітектурі і зробив свій імператорський двір центром науки та мистецтва.
Після його смерті правителем імперії став син Акбара хан Джахан (Джахангір), який був величезним шанувальником мистецтва.
Втім, про те, яким він насправді був шанувальником мистецтва, свідчить ось який факт.
У 1630 році для своєї коханої жінки (дружини) Джахан біля міста Агра почав будувати величний храм Тадж-Махал, відомий зараз в усьому світі. Двадцять тисяч робітників брало участь у цій будівлі.
А коли у 1648 році храм вже був побудований, Джахан наказав головному архітектору цієї споруди виколоти очі, щоб він не зміг більше ніколи не зміг побудувати нічого подібного.
Ось вам і шанувальник мистецтва.
Так, в усякому випадку, стверджує легенда.
Але життя самого Джахана також закінчилася трагічно. У 1657 році він серйозно захворів, і між його синами виникла суперечка про те, хто ж з них буде керувати імперією після смерті батька.
Переміг третій син Ауренгзеб, який вбив своїв братів, а батька відправив у в'язницю, де той і помер. А Ауренгзеб став останнім правителем великої дінастії Великих Моголів.
Після його смерті імперія знову почала розпадатися.

Завоювання Індії англійцями

Першими з європейців у Індії побували португальці на чолі з Васко да Гама, які захопили декілька портів на західному узбережжі.
З 17 століття тут почали з’являтися й інші іноземці.
У 1600 та 1602 роках англійці та голандці заснували тут свої Ост-Індські компанії й почали поступово витісняти звідси португальців.
У 1639 році англійці улаштувалися у місті Мадрас, а потім і у Бомбеї. Одночасно, французи захопили місто Пондішері.
Між цими двома державами розпочалася війна, що тривала сім років (з 1756 по 1763 рік). Закінчилася ця війна перемогою англійців, які почали з тих пір правити тут самостійно.
Втім, не можна так сказати – адже деякі індійські землі знаходилися під владою Португалії та Голандії, але ці суперники не були небезпечні Англії.
Англійське панування привело до зубожіння країни, що надовго затримало її розвиток.

Китай династії Мін

Якщо ми вже з вами потрапили на Схід, то розповімо ще про дві досить розвинуті східні країни того часу – Китай та Японію.
Почнемо з Китаю.
Ще у 1368 році, внаслідок повстання так званих “Червоних пов'язок”, тут було скинуто останнього монгольського імператора династії Юань. Повстання одержало назву від червоної хустки – відмітного знаку повстанців.
Імператором Китаю став буддійський монах Чжу Юань Чжан (Мін Хонг Ву), який заснував нову династію Мін.
Ця династія правила Китаєм майже 300 років.
Хонг Ву був жорстокий правитель. Але саме він зробив країну процвітаючою. Хонг Ву відмінив рабство, забрав величезні багатства у багатих та передав їх бідним.
У цей час почали зростати міста, будуватися палаци, мости та дороги.
Були досягнуті великі успіхи й у збройній справі – вже у 15 столітті китайці придумали і побудували гармати.
Взагалі ж, у китайців давно вже існувала, як кажуть, найсучасніша зброя (звичайно, як на той час) – адже саме китайці, наприклад, придумали так званий арбалет – військовий “прилад”, що здатен був посилати стріли на відстань до 200 метрів і навіть пробивати дерев’яні щити.
А ще були у них начинені вибухівкою снаряди та бомби, які вперше були випробувані ще на початку другого тисячоліття нової ери.
Спадкоємці Хонг Ву продовжили справу, що розпочав перший імператор династії Мін.
Вони сприяли мистецтвам, завдяки чому імперія у цей період досягла величезного розквіту.
Завдяки розвинутому кораблебудівництву китайські кораблі (найбільші на той час у світі) досягали таких земель, як, скажімо, Африка та арабські країни.
Так, наприклад, починаючи з 1405 року для дослідження та освоєння Індії та східного узбережжя Африки відправлялося під командуванням китайського адміралу Чжен Хе цілих сім морських експедицій.
До речі, як і європейці, китайці вимагали виплати данини з держав, на які прибували їх кораблі (адже вони вважали їх підкореними краями!).
За Юнь Ло – третього імператора династії Мін – столицею країни стало місто Пекін (відбулося це у 1421 році).
Саме Юнь Ло, до речі, побудував у Пекіні й так зване Заборонене місто – величезний комплекс палаців, храмів та парків, де жив він сам з сім’єю та прислугою.
Ніхто інший під страхом покарання не мав тут права з’являтися.
А тим більше не мали права з’являтися на території Забороненого міста іноземці, які, до речі, вперше побачили Китай лише у 1514 році, коли сюди прибули перші португальські торгові суда.
Після них, через вісім років, з’явилися тут й купці з Нідерландів.
Європейці з охотою покупали у китайців шовк, різноманітні вироби з фарфору, а також невідомий ще на той час у Європі напій, який мав назву чай.
Так, так, саме чай, що потрапив у Європу, до речі, лише у 1610 році.
Але вже скоро – саме тоді, у другій половині 16 століття, китайський уряд заборонив ведення заморської торгівлі.
Річ у тому, що правителі династії Мін вважали Китай центром всесвіту, одночасно думаючи, що Китай – наймогутніша імперія у світі.
Так для чого ж їм були оті, якісь “нерозвинуті” іноземці?
Втім, незважаючи на це, ще у 1557 році португальці у Макао заснували свою факторію (торговий центр), а через двадцять років з Китаєм почали торгувати також й іспанці.
У ці часи китайцям доводилося воювали то з монголами, то з японцями.
Так, у 1449 році один з невдах-імператоров династії Мін під час війни з західними монголами був захоплений у полон (свій престол він зайняв лише через десять років). Але треба сказати, що це був рідкісний випадок – зазвичай, представникам цієї династії супроводжувала військова вдача.
У 1960-х роках війська Китаю змушені були знову відбивати атаки монгольської армії та морських піратів.
А у 1590-му році Японія напала на Корею. Китайці (які вважали корейців союзниками) допомогли їм перемогти японських самураїв, внаслідок чого ті змушені були відступити.
Але вже на початку 17 століття у країні почалися масові повстання – це обурені високими подаками китайці почали повставати проти своїх правителів.
У 1644 році повстанцям навіть вдалося захопили столицю імперії – місто Пекін. Останній імператор династії Мін – Шу Дзун – звернувся за допомогою до так званих маньчжурів (про яких мова зайде у наступній нашій розповіді), але ті визнали за краще самі захопити владу у Китаї.
Не бачачи іншого виходу, Шу Дзун покінчив життя самогубством.
Так закінчила своє правління китайська династі Мін.

Китай династії Цин

Манчжурами називали племена, що на початку того ж 17 століття об’єдналися на південному сході Китаю.
У 1618 році манчжури вже контролювали провінцію Ляотунь.
А у 1644 році, як ми вже сказали, вони захопили Пекін і заснували тут нову династію – Цин, яка правила більше, аніж 250 років.
Оскільки манчжури вважали себе вище китайців, то й відносилися до них як до нищих.
Вони вимагали від китайців додержуватися своїх (манчжурських) традицій – наприклад, китайські чоловіки повинні були заплітати своє волосся у тонкі косички.
А щоб відрізнятися від покорених китайців, маньчжури одягалися значно багатше та вишуканіше.
Сам же імператор ходив у розкішному халаті, на якому був вишитий п’ятилапий дракон.
Також манчжури забороняли браки (одруження) між китайцями та маньчжурами.
Втім, треба сказати, що манчжури мало що змінили у системі управління державою – навіть старі чиновники залишилися на своїх посадах.
Спочатку Китай процвітав. Імперія втричі збільшила свою територію (тоді Китай, до речі, займав значно більшу територію, аніж займає зараз).
Кількість мешканців вирісла майже до 300 мільйонів чоловік.
Дуже розрісся й Пекін. Тут були побудовані нові палаци, саме ж місто було обнесено стіною та ровом.
Втім, центр міста представники нової правлячої династії залишили без змін, але за кріпосною стіною та на захід від столиці почало будуватися багато нових палаців та храмів.
Одночасно, виросло виробництво шовку, фарфору та бавовни.
Китайські майстри виготовляли справжні витвори мистецтва - вишукані вази з чудового фарфору, що прикрашалися орнаментом з листів, квітів або тварин.
Ці вази вивозилися у західні країни і були об’єктом гордощі китайців. Та й недарма – адже вони користувалися підвищеним попитом як у Європі, так і Америці.
Бурхливо розвивалася торгівля – особливо порівняно з європейськими країнами.
До речі, оскільки китайці свої товари вважали найкращими у світі, то й як плату за них вимагали лише золото та срібло.
Взагалі, все, що треба було китайцям – навіть знаряддя та інструменти для обробки землі – вони виробляли самі.
Ось саме це й загубило Китай.
Річ у тому, що європейці, а особливо англійці, були зацікавлені у нових ринках сбуту для власних товарів, тому й намагалися добитися у імператорів дозволу торгувати не тільки у одному порті Кантон (це було єдине місце, куди могли заходити кораблі європейців), а й у китайських провінціях.
Але імператори, бажаючи захистити Китай від інозеного впливу, не давали на це дозволу – у цьому вони були невблаганні.
Крім того, вони навіть запровадили й багато інших обмежень – наприклад, європейцям було дозволено жити та зберігати свої товари лише на невеличкій території, що прилягала к порту.
Саме така політика з часом й привела до того, що Китай з багатої та процвітаючої країни перетворився на бідну та відсталу державу.
Втім, сталося це пізніше.
Сама ж династія Цин правила країною ще до початку 20 століття (вона була скинута у 1911 році), після чого Китай став республікою.
Але про це вже мова піде значно пізніше.

Середньовічна Японія

Історію Японії доведеться почати ще з середньовіччя (вибачте, ми якось про неї раніше забули вам розповісти).
Так от. Правителями середньовічної Японії були імператори.
Але, на відміну від інших країн, імператори цієї країни не мали великої влади. Фактично ж Японією керували так звані сегуни, які складали могутні військові клани (групи).
Так, першим сегуном Японії у 1192 році став Мінамото Еритомо.
Сегуни керували країною завдяки своїм військам – грізним воїнам-самураям.
Як і лицарі у Європі, самураї володіли землею, але обробку її залишали селянам. Самі ж вони займалися мисливством та шлифували свою майстерність володіння мечем, списом та луком, що були їх основною зброєю.
Втім, про самураїв ми вам ще розповімо, а поки що почитайте далі історію середньовічної Японії.
У 1333 році сегунат Минамото був скинутий, і на деякий час імператор Годайго захопив владу.
Імператор прагнув сам керувати країною, але не зумів. І у 1335 році владу захопив один з найбагатших феодалів – Асікага Такаудзі, який заснував новий сегунат (династію).
Асікага переніс столицю країни з Камакури у місто Кіото.
З переходом влади у руки Асікага почалися міжусобні війни, що продовжувалися майже до кінця сторіччя.
Імператор Годайго біг у гори, заснував у містечку Єсино Південний (правлячий) двір, а Асікага посадив в Кіото на трон імператора Коме, що очолив Північний (правлячий) двір.
Двоцарство протривало до 1392 року, коли обидві династії об'єдналися, і столицею знову стало місто Кіото.
З більш пізніших сегунів можна назвати Тойомі Хідейосі – селянина, який зумів стати не тільки самураєм, а й проводиром самураїв.
З 1585 року під його впливом була вся Японія. Крім того, він намагався взяти під свій контроль ще й Корею, але це йому не вдалося.
А після його смерті сегуном став один з наближених Хідейосі – Іеясу, який заснував нову династію Токугава.
Але про це варто розповісти в окремій розповіді.

Японія періоду Токугава

У часи, що носять у історії назву періоду Токугава (або періоду Едо) у Японії закінчилися міжусобні війни, що продовжувалися тут на протязі досить тривалого часу.
А розпочинається цей період з 1603 року – саме тоді до влади прийшов вже нами згадуваний Токугава Іеясу.
Народився він у 1543 році. У ті часи йшла між правлячими родинами жорстока війна, і коли Токугаві Іеясу було сім років, його як заручника захопив інший рід, внаслідок чого довгий час він перебував в іншій сім’ї.
Там він вивчав бойові мистецтва, а також мистецтво управління.
Після смерті батька у 1560 році Іеясу повернувся додому і почав розробляти план захоплення влади в країні.
А потрібно сказати, що на ті часи саме в нього була найбільша армія у Японії. Та й землі, які йому належали, давали найбільший дохід у країні.
Тож і не дивно, що через деякий час переміг саме він, Токугава Іеясу.
Втім, як ми вже розповідали, сталося це у 1598 році, коли помер попередній сегун – Хідейосі.
Відразу ж після смерті цього сегуна й розпочалася серед найближчих його помічників боротьба за владу.
І ось у 1603 році Токугава остаточно розтрощив усіх своїх ворогів. Імператор урочисто призначив його на посаду сегуна, тим надавши йому право керувати країною від його, імператорського, імені.
Сам імператор на той час знаходився у місті Кіото, але Іеясу зі своїм новим урядом розташувався в своєму власному поселенні, що йому тоді належало – рибацькому селищі під назвою Едо.
Пізніше саме тут виникло через деякий час величезне місто Токіо – нинішня столиця Японії.
Втім, тоді про це, звичайно, навіть ніхто й гадки не мав. Навіть сам Токугава, який вже тоді почав укріплювати своє селище, возводячи навкруги нього захисні споруди.
Іеясу все тримав у своїх руках. Він контролював навіть японських аристократів (тобто найбагатших людей країни).
А умови, в яких змушено було тоді існувати тодішнє японське суспільство, були достатньо жорсткими - навіть за невеличку провину люди каралися смерттю.
Жінки ж вважалися лише дорогими та красивими ляльками.
До речі, носили вони тоді високе взуття та довгополі кімоно (накидки з твердої тканини), внаслідок чого й ходити їм було важко.
Крім того, мусили японські жінки того часу ще й мати дуже високі зачіски, через що інколи вони навіть не могли повурухнути головою.
Іеясу поділив країну на володіння та маєтки. Кожним маєтком керував так званий дайме – проводир загону самураїв.
Така організація надавала можливість сегуну управляти країною, а до того ж, й завжди мати можливість використовувати у випадку необхідності кожного дайме з його загоном.
Саме ця система забезпечила Японії на довгі часи мир та спокій.
Спочатку Японія була відкрита для іноземців. Тут бувало досить багато європейців – португальців, голандців та англійців, в основному, торговців.
Але прибували сюди також й різноманітні християнські місіонери (проповідники), які вже тоді почали привертати у свою релігію японців.
Зрозумівши це, Іеясу вирішив, що ця нова віра може послабити його владу, і у 1637 році заборонив християнство у країні.
Він відіслав всіх місіонерів додому, а християн-японців під страхом смертної кари змусив відмовитися від цієї релігії.
А щоб уникнути іноземного впливу, Іеясу заборонив іноземним торгівцям відвідувати Японію.
Лише для одних голандців Токугава зробив виняток – та й ті мали право з’являтися у порту Нагасакі лише раз на рік.
Але, незважаючи на цю “самоізоляцію” (тобто закриття країни для представників інших держав та народів), Японія й далі процвітала.
Росло населення країни, підвищувалося сільськогосподарське виробництво.
Швидко розвивалося виробництво бавовни, шовку, паперу та фарфору.
У 18 столітті почали швидко багатіти купці та торговці.
Але, водночас, люди були незадоволені величезними податками, а також суворими законами.
І починаючи з 1830-х років почали у Японії виникати повстання селян та самураїв проти сім’ї Токугав, поки у 1867 році не був скинутий останній сегун Токугава.

Самураї

А зараз ми вам трохи розповімо про самураїв, яких вже згадували у минулих наших розповідях.
Виховання самурая розпочиналося з самого дитинства - адже вже тоді їх починали робити справжніми воїнами.
А "школа життя", яку вони проходили, треба сказати, було суворою.
Втім, розпочиналося виховання майбутнього самурая з іншого. Перш з все хлопчаків навчали володіти своїм тілом та почуттями - від них вимагали, щоб вони без жалоб і, звичайно, без сліз переносили будь-які біль та холод.
Для цього їх надовго залишали у холодних, нетоплених кімнатах, а ще без іжі.
Пізніше, коли вони вони підростали і починали навчатися у сісідніх храмах або монастирях, їм доводилося проходити довгий шлях до школи, інколи без верхньої одежі, а зимою - босими.
Таким чином, в них вироблялася залізна воля, сильний характер та вміння підкорятися залізній дисципліні.
Коли хлопчаки підростали, їх змушували перемагати страх. Для цього їх залишали одних на кладовищі або поруч з повішеними або розп'ятими злодіями.
Одночасно, їх навчали керуватися зброєю - вже з п'яти років, коли майбутнім самураям урочисто вручали міч.
Крім того, зазвичай, навчалися вони ще й їзді на конях та джиу-джитсу - мистецтву захисту без зброї.
І вже до п'ятнадцяти років - часу завершення навчання - самурай повинен був ставати "спокійним, як ліс, непорушним, як гора, холодним, як туман, швидким, як вітер, а у прийнятті рішень нестямним, як вогонь".
Саме тоді - у п'ятнадцять років - розпочиналася й урочиста церемонія присвячення у самураї (так зване гемпуку).
Сегуни, дайме та інші представники вищого стану воїнів відправляли своїх синів у державні елітні школи, де їх діти, крім бойових мистецтв, вивчали також вчення китайського вченого Конфуція.
Крім того, вони вивчали ще й медицину, математику, музику, поезію та мистецтво каліграфії.
Таким чином, після завершення навчання діти цих високопоставлених "військових осіб" ставали не лише бестрашними воїнами, а й найосвіченішими людьми.
Головними рисами, які повинні були бути присутніми у самураїв - це відданність своему пану (сегуну або дайме) та покора.
Самураї ніколи не мали права відступати від інтересів свого володаря - навіть якщо для цього потрібно було віддати власне життя.
Втім, відношення до життя у самураїв було "своєрідним" - адже вони вважали, що життя порівняно з особистим достоїнством та славою воїна - це ніщо.
Тому й розставалися вони зі своїм життям легко. Навіть якщо для цього було потрібно здійснити так звану сепуку - вспарювання животу ("харакірі").
А причин для самовбивства могло бути декілька. Наприклад, щоб не потрапити у полон. Або якщо помирав господин самурая.
Так, наприклад, відомо, що коли гинув самурай високого рангу, найбільш віддані його підлеглі вбивали себе.
(До речі, коли це прийняло масові масштаби, уряд сегуна Бакуфу заборонив самовбивства).
А ще, коли самурая за щось присуджували до страти, йому "дозволялося" самому здійснити "харакірі".
Кожний самурай ставив собі високу мету - стати "доблесною людиною". Довгий шлях до цього мав особливу назву - бусідо (шлях воїна).
Бій на мечах самураї вважали високим мистецтвом - адже успіх у таких поєдинках залежав найчастіше не від зброї, якою вони користувалися, а від володіння нею, а також здатності самурая приймати миттєві рішення, діяти та абсолютно точно нанести удар.
Щоб досягти досконалості у цьому, самураї вивчали кендзюцу - бойове мистецтво, найвищою ступінню якого вважалося вміння вести бій двома мечами.
До речі, розповідають, що засновник школи кендзюцу Камі-ідзумі вмів вести бій одночасно з 16 супротивниками.
Цікаво, що й жінки самураїв теж були, як кажуть, "не давали маху".
Річ у тому, що, зазвичай, дружини самураїв самі походили з самурайських сімей. Тому ще з дитинства їх разом з братами навчали володіти зброєю - адже у випадку гострої необхідності жінка повинна була вміти захистити свій дім від ворога.
Тож і вимагали від дружин японських самураїв бути сміливими та рішучими. Якщо ж їм загрожувало насилля або якесь інше приниження, вони повинні були вбити себе.
Що ще розповісти вам про самураїв?
Зброя та доспіхи їх значно відрізнялися від зброї та доспіхів європейців - вони у самураїв були значно легшими.
До речі, перед тим як придбати меч, кожен самурай перш за все повинен був його перевірити. Звалося це просто - "право випробовування меча".
Відбувалося ця "дія" так. Злочинця, засудженого до страти, клали на пісок, після чого самурай розсікав його навпіл.
Якщо самураю вдавалося його перерубити з першого разу, самурай цей меч залишав собі. Якщо ж ні - шукав інший.
Нічого не скажеш: своєрідний спосіб перевірки, чи не так?

Нінзя

А слово "нінзя" у вільному пререкладі з японської мови означає "воїн-тінь, лазутчик".
Саме такими вони й були, ці воїни-одинаки, яких спеціально готували для виконання таємних доручень - розвідки, диверсій та вбивств.
Як вважають деякі дослідник, нінзя існували вже давно, ще у часи середньовічної Японії - тоді їх, щоправда, використовували лише для шпіонажу.
Але особливий "попит" на них виник, коли розпочалися "війни" між різними групами самураїв.
Саме тоді, на острові Хонсю, й з'явився декілька таємних "шкіл", що почали готувати нінзя.
Тут в першу чергу навчали витримці та вмінню володіти своїм тілом - адже від цього часто залежало життя майбутнього воїна.
Нінзя вчилися ховатися під водою та дихати через бамбукову трубку, а також довгий час перебувати в ледяній воді або вміти долати різноманітні перешкоди - стіни замків, стрімкі потоки рік та таке інше.
Або перестрибувати з даху на дах, чи навіть з однієї верхівки дерева на іншу (саме за цю їх здатність люди почали говорити, начебто нінзя вміють літати).
А ще навчатися вмінню маскуватися - адже під час виконання своїх "завдань" нінзя доводилося годинами сидіти незворушно в одному місці, стежачи за своєю жертвою.
І, звичайно, нінзя навчалися володіти будь-якими видами зброї.
"Учнями" цих шкіл, зазвичай, були діти-нащадки таких саме нінзя. Втім, інколи ними ставали й окремі самураї, що залишалися без "господаря" - так звані роні (бродячі самураї).
Після закінчення навчання нінзя ставали членами розкиданих країною таємних товариств, де ніхто нікого не знав.
Окремі члени цих "товариств" не знали ані імен своїх предводителей, ані де вони живуть.
Нінзя розселялися під вигаданими іменами, поодинці, у різних селах та містах.
Зв'язок між членами цих таємних товариств підтримувався через так званих посередників, яких завжди можна було відшукати в обумовлених місцях.
Коди виникала необхідність у виконанні якогось "завдання" (наприклад, потрібно було вбити якогось знатного сегуна), "замовник" відправляв в це умовне місце свого слугу, де той й знаходив посередника.
Як тільки вони з посередником домовлялися про "справу" та гроші за її виконання, той відразу ж передавав інформацію іншому посереднику, той - наступному, поки ця інформація не доходила нарешті до керівника району, де планувалося виконати операцію.
Дізнавшись про всі тонкощі "справи", керівник давав завдання нінзя.
І з цієї хвилини все починало залежати від "воїна-тіні".
Нінзя ретельно планував всю операцію - збирав інформацію про людину, яку йому потрібно було вбити, про місце операції, охорону та таке інше.
І лише після цього, перевдягнувшись селянином, монахом або навіть жінкою, він відправлявся на "полювання".
Нападав нінзя зазвичай з засади - зненацька, тихо та непомітно.
Оскільки нінзя володів майже усіма можливими "засобами вбивства", він міг задушити жертву, заколоти її кинжалом або навіть вбити того ребром долоні.
Інколи жертву вбивали навіть уві сні, наливши сплячому у рот яд.
Заздалегідь продумувалися й шляхи відступу. У випадку ж, якщо втекти після злочину нінзя не вдавалося, під щокою в нього завжди була капсула з ядом, яку він миттєво проковтува і тієї ж вмиті помирав.
Ось такі вони були, нінзя. Бр-р…

 

далі


 


Якщо Ви побачили на цій сторінці помилку, виділіть її мишею і натисніть Ctrl+Enter. Дякую! Главный сайт петровска саратовской области. . Пластинчато роторные вакуумные насосы.