тисніть тут, якщо зліва не бачите меню...

назад

 

Океанія

А зараз на вас чекає зовсім інша розповідь - про Океанію, до якої традиційно відносять землі Австралії, Нової Зеландії та тихоокеанських островів.
Прибули сюди вперше люди, як вважають вчені, з Південної та Східної Азії, після чого розселилися на цих островах.
Всі ці землі європейці виявили вже на початку 16 століття – побачила їх команда якогось португальського корабля, що збився з курсу.
Саме тоді на європейських картах, складених у 1540-х роках, з’явився величезний загадковий острів.
У Австралії вперше люди з’явилися десь 40 тисяч років тому.
Відрізані від всього іншого світу, вони довгий час жили лише за рахунок мисливства та збору фруктів та насінь.
До речі, у мисливських своїх походах австралійці широко застосовували так званий бумеранг – холодну зброю, що представляла собою дерев'яну метальну палицю, частіше серповидної форми.
Діяв цей бумеранг дуже своєрідно. Описавши замкнуту криву, він чіпляв тварину, на яку полював австралієць, вбивав її, після чого знову повертався до людини, що його кинула.
Втім, поширений бумеранг був не тільки у австралійських племен, а й у Південно-Східній Азії, Давньому Єгипті, Південній Індії, а також у індіанців Мексики.
Ну от. Мешканці Австралії створили чудові наскальні малюнки, що прикрашалися надзвичайними орнаментами.
Нова Зеландія заселена була значно пізніше – приблизно у 750 році нашої ери, коли сюди прибули перші представники племені маорі.
Це був дуже войовничий народ – колотнеча між окремими її групами була звичайною справою.
Маорі будували на холмах фортеці, що обносилися частоколом зі спеціальними помостами – так званими “па”. Стоячи на цих помостах, воїни відбивали атаки ворога, скидаючи звідти камені та списи.
Захоплення неприятельської фортеці вважалося військовим тріумфом, оскільки внаслідок чого переможець забирав собі все те продовольство, що там знаходилося.
Маорі прикрашали свої обличччя та тіла татуїровками, які вказували походження людини та її стан у суспільстві - причому, чим більше татуїровок було у людини, тим вище був її стан.
Полінезійці – найбільш “розкиданий” у світі народ – живуть на безлічі островів, що знаходяться у Тихому океані.
Вони на цих землях з’явилися десь приблизно 3500 років тому, припливши сюди у своїх човнах, що носять назву каное.
Серед островів, що були, як вважають дослідники, заселені полінезійцями, був і острів Пасха, знаменитий в усьому світі.
Втім, деякі вчені вважають, що першими поселенцями острова Пасхи все ж були представники зовсім іншого народу - виходці з Латинської Америки.
Але про це мова піде у наступній нашій розповіді.

Острів Пасхи

Саме тут, на острові Пасхи, знаходяться загадкові велетенські статуї.
Таємничі кам'яні голови – всього біля тисячі скульптур, найбільша з яких досягає 11 метрів у висоту. А вага деяких сягає 90 тон.
У цих кам'яних ідолів, яких місцеві жителі називали моаі, дуже величезні голови з подбородком, що виступають наперед, довгі вуха і зовсім немає ніг.
У деяких на головах “шапки” з червоного каменя.
Зараз відомо, що виготовлені ці скульптури були у 5-6 столітті. І що спочатку виготовлялися вони на каменоломне, яка розташована далеченько від нинішнього місця їх "стояння".
Ось і виникло питання: яким чином давні мешканці острова перемещали цих тяжких кам'яних гигантів? (Нащадки островитян стверджували, що вони рухалися самі).
Багато вчених займалися пошуками відповіді на це питання, і здається, роз'яснення нарешті знайдене.
Але про це ми розповімо трохи пізніше - після того, як коротко розповімо історію самого острова.
Перші поселенці острова, як вважають вчені, з'явилися тут десь у 400 році до нашої ери.
Європейці ж вперше побачили острів Пасхи у 1722 гроці, коли сюди випадково потрапила нідерландська експедиція на чолі з мореплавцем Роггевеном.
Було це у Великдень (тобто свято Пасхи), звідки й пішла назва острова (До речі, давня полінезійська назва острова, звичайно, інша - Рапа Нуї).
Ну ось. І перше, що побачили нідерланці - були саме ці гигантські кам'яні статуї, що стояли на березі обличчям до суші, мовби захищаючи жителів від небезпеки, яка може прийти з океану.
Місцеві жителі зустріли європейців по-різному. Хтось махав їм руками, інші недовірливо стояли осторонь й збирали камені, явно збираючись захищатися.
Втім, по тому, що мореплавці не побачили на острові жінок, мореплавці зрозуміли, що місцеві жителі їх все ж таки побоюються.
Коли капітан Рогтевен та його команда зійшли на берег, вони звернули увагу на те, що тут є представники всіх трьох людських рас - білої, чорної та червоної.
У деяких з місцевих жителів були дуже довгі мочки вух (такі ж довгі, як й у кам'яних ідолів). Причому саме ці місцеві жителі з величезним почтением відносилися до кам'яних ідолів.
Через день нідерландці відпливли від острова.
У 1770 році на острові побувала інша експедиція - вже іспанська.
Мешканці острова Пасхи, як і раніше, були дружелюбні й мирно обробляли свої землі.
Але через три роки, коли сюди завітав капітан Кук, ситуація вже була зовсім іншою. Землі були запущені, жителі виглядали угрюміми та подавленими, до того ж тепер вони носили зброю, дерев'яні дубинки та дротики.
А статуям більше ніхто не вклонявся.
Починаючи з 19 століття, на острів почали наїжджати "мисливці за рабами", а у 1862 році внаслідок особливо жорстокого набігу работорговців населення острова дуже сильно скоротилося.
Вже після цього тут з'явились європейці, які почали досліджувати острів.
Внаслідок довгих пошуків тут були знайдені маленькі фігурки божків, а також невеличкі дерев'яні таблички з вырезанными письменами (їх називали ронго-ронго).
Пізніше тут побував відомий норвежський вчений, археолог та антрополог Тур Хейердал, який досить довгий час досліджував таємничі статуї острова Пасхи.
Одним словом, завдяки всім цим дослідженням була висунута гіпотеза про те, що поселенці острова були представниками двох людських рас - так званих “довговухих”, які прийшли сюди зі сходу та “коротковухих”, які прибули сюди з заходу (так вони називалися у давніх преданиях, що мовби підтверджують цю гіпотезу).
А також, що першими поселенцями острова та творцями статуй були саме "довговухі" виходці з Латинської Америки.
І лише після них з'явилися тут полінезійцы, які їх й підкорили.
Ось і вся історія…
Втім, вибачте, ми ж так і не розповіли, яким чином ці тяжеленні гигантські скульптури могли бути переміщені на таке величезне расстояние (нагадаємо: від каменоломень, де вони створювалися до місця їх сьогоднішнього знаходження).
Вчені вважають, що у всіх цих статуй досить низький так званий центр тяжіння, що й дозволило приблизно 15 чоловікам переміщувати їх на полозьях, а вже потім за допомогою канатів та дерев'яних річагов установлювати їх на місце.
Ось й вся розгадка...

Відкриття Океанії європейцями

Взагалі ж, історія відкриття земель Океанії предстає нашим очам ось яким чином.
Першим європецем, який побачив австралійський континет, був голандець Віллем Янсзон.
На протязі наступних 20 років тут бували й інші голандські мореплавці, але ніхто з них не відправлявся усередину континента.
Це зробив Абель Тасман, також голандець, у 1642 році.
Під час цієї своєї подорожі він побував також і у Новій Зеландії, Тасманії та на островах Тонга і Фіджи.
У 18 столітті три своїх подорожі здійснив вже згадуваний нами британський мореплавець Джеймс Кук.
Ще у першу подорож разом з Куком мандрували вчені та художники, що описували та замальовували рослини та людей, яких вони їх тут зустрічали.
Вже тоді у Новій Зеландії Джеймс Кук зустрів маорі, оголосивши всі ці землі володіннями британської корони.
З 1788 року у австралійському порту почала діяти виправна колонія для злочинців. Багато з цих злочинців після завершення сроку залишилися тут назавжди.
З часом кількість їх зросла.
Нові мешканці Австралії не дуже рахувалися з корінним населенням, внаслідок чого безліч туземців (корінних мешканців цих островів) померло.
Когось підстрелили переселенці, хтось вмер від малярії, інших погубили інфекції, що були привезені європейцями.
Ось такою була історія “освоєння” Океанії.

Московська держава

А цю нашу розповідь - про Московську державу - ми розпочнемо ще з 16 століття.
Перший її герой - московський князь Юрій Данилович, який був одружений на Кончаці - сестрі хана Узбека.
Саме ця обставина й надавала йому можливість почувати себе більш-менш впевнено (адже не забувайте - це був ще час, коли ці міста знаходилися під Золотою Ордою).
Ось тільки одне заважало йому – суперництво зі своїм конкурентом – Тверью.
Обидва ці князівства не дуже розрізнялися як за розмірами, так і за міцністю.
Саме тому й вирішив взяти собі на допомогу Юрій Данилович золотоординського посла Кавдагия, на що той з радістю погодився.
А задумав Юрій Данилович воювати з Тверью.
Щоправда, військові дії його закінчилися зовсім не так, як він на те розраховував – полонив його тверський князь Михайло.
А до того ж, ще й захопив у полон Кавдагия та Кончаку.
Втім, як побачив Михайло, що наробив, відразу ж й відпустив полонених з багатими подарунками.
Всіх відпустив, крім Кончаки - дружини Юрія Даниловича.
І не тому, що поганий був – просто померла у полоні Кончака.
Ось цим і вирішив скористатися Юрій Данилович, оголосивши, що Кончаку у полоні отруїли.
Розгнівався золотоординський хан, викликав Михайла у Орду та й наказав його вбити.
Сам же Юрій Данилович одержав так званий ярлик на велике княжіння (тобто став головним князем на Русі).
Але недовго він правив, тому що через декілька років зустрівся у Орді з Дмитром Михайловичем - сином обреханого ним князя Михайла, який, довго не розмірковуючи, розрубив Юрія Даниловича шаблею прямо на очах у хана.
Розгніваний Узбек наказав стратити й князя Дмитра також.
Так одночасно у двох цих князівствах змінилися правителі.
У Москві почав правити брат Юрія – Іван Данилович, а у Твері брат Дмитра – Олександр Михайлович.
Головним ж серед князів хан Узбек призначив тверського князя.
Але у 1327 році спалахнуло у Твері повстання проти Золотої Орди, і новий московський князь Іван Данилович миттєво цим скористався.
Він відправився у Орду і повернувся звідти з величезним військом, разом з яким спалив та розграбував Тверь.
Ось саме з цього моменту й стала підвищуватися Московська держава.
Втім, ні. Почалося все з того, що хан вирішив зробити когось з князів головним по сбору данини.
Тобто саме ця людина (князь) повинна була збирати данину з усіх тих князів, які були тоді під Ордою, та й відвозити її у золотоординському хану.
Звичайно, вибір впав на Івана Даниловича.
І через деякий час зовсім не за красиві очі почали цього московського князя називати так - Іван Каліта (тобто мішок з грошима) – адже багато з тих грошей, що збирав їх Іван Данилович, так до Орди ніколи й не дійшло, “осівши” назавжди у Московському князівстві.
З наступних московських князів згадаємо Івана ІІІ (1440-1505), який жив вже у часи захоплення турками Візантії.
Іван ІІІ був одружений на племінниці останнього візантійського імператора.
Це й надавало йому право (в усякому разі, так вважав він сам) після падіння Візантії стверджувати, що центр істинної віри (тобто православної) перемістився з Константинополя (“другого Риму”) у Москву.
(“Другим Римом”, до речі, Візантію назвали також самі візантійські імператори після падіння Західної Римської імперії на початку 400-х років нашої ери).
Ну от. Саме внаслідок цієї ідеї виникла й політична теорія 15-16 століття, що затверджувала значення Москви як всесвітнього політичного та церковного центра.
Ця теорія одержала назву “Москва – третій Рим”.
Згідно з нею, московські царі проголошувалися нащадками римських та візантійських імператорів.
Ось так, якщо розповідати її коротко, виглядає початок історії Московської держави.

Іван ІV (Грізний)

А зараз розповідь про першого московського царя – Івана ІV Грізного (1530-84).
Правителем країни Іван став вже у три роки, коли помер його батько. Тому й зрозуміло, що замість Івана країною правила його мати.
Але скоро померла й вона - майбутньому царю тоді виповнилося лише 8 років.
І розпочалася боротьба за владу та вплив на юного князя ворогуючих між собою боярських родів Шуйских і Бельских.
Деякі історики вважають, що саме ця обставина – те, що ще з дитинства Івану ІУ довелося побачити ворожнечу, інтриги та насильство, й стало причиною того, що він виріс підозрілим та жостоким.
Втім, не знаємо – схоже, що він був таким з самого народження.
У 16 років Іван зажадав, щоб його вінчали на царство – і 16 січня 1547 в Успенському соборі Московського Кремля він став царем (вперше у історії Росії).
Таким чином, якщо всі його попередники були лише старшими серед інших князів (вони саме так себе й найменували – великий князь), то Іван ІУ став, по суті, абсолютним монархом.
Крім того, таким чином Іван ІУ став врівень з єдиним у тогочасній Європі імператором Священної Римської імперії.
Річ у тому, що титул “великий князь” перекладався лише як “принц”. Слово ж “цар” або зовсім не перекладали, або перекладали як “імператор”.
Спочатку Іван ІУ правив разом з так званою Вибраною радою, але потім царю здалося, що рада взяла у свої руки занадто велику владу.
Він заарештував своїх недавніх помічників, декого сослав у далекі землі, а когось й навіть просто знищив.
Після цього улаштував у країні терор.
Втім, початок зовнішньо був досить мирним.
Іван ІУ оголосив, що боярська знать хоче захопити у країні владу. “А якщо так, - заявив цар – то хай вона нею й править”.
І для підтвердження своїх слів Іван поділив країну на дві території.
Одну частину всіх земель він взяв собі, назвавши її “опричнина” (від слова “опричь” - “крім”). Другу частину мовби виділив для управління боярами.
Втім, насправді ніякою владою поступатися він не збирався, а був це просто хитрий тактичний хід, що його цар Іван ретельно продумав.
На своїх землях цар завів своє, особливе військо, назвавши його опричним.
Одягалися опричники у темну одежу, подібну до чернечої, а до сідла своїх коней прив’язували мітлу та собачу голову – як знак того, що вони винюхують та вимітають зраду у країні.
За допомогою опричників, що були звільнені від судової відповідальності, Іван IV почав насильно відбирати боярські землі, передаючи їх дворянам-опричникам.
Страти й опали стали звичною справою. Величезне число земель було розорено та спустошено.
Цар Іван нещадно розправлявся з непокірливими. Всіх, кого вважав своїми супротивниками, він наказував стратити або жорстоко покарати.
А у лютому 1570 року, запідозривши у зраді, розгромив навіть ціле місто – вже знайомий нам Новгород.
Як вважають історики, вбито у Новгороді було близько 10-15 тисяч чоловік (і це при тому, що все населення міста складало не більше, аніж 30 тисяч чоловік).
А заодно були розграбовані й всі міста, що знаходилися на дорозі від Москви до Новгорода.
Цар, до речі, особисто керував походом.
Скасував опричнину сам Іван.
Сталося це у 1572 році – після того, як опричники не зуміли зупинити навалу кримського хана Девлет-Гирея, внаслідок чого Москва виявилася майже повністю спалена.
А починаючи з 1578 року цар перестав страчувати.
Майже тоді ж він наказав скласти й так звані синодики (поминальні списки) вбитих по всій країні людей і молитися за них у всіх церквах.
А ще через рік й сам каявся у тому, що наробив.
Ось таким він був, цей перший російський цар, якого пізніше назвали Грізним…
Чого ж домігся внаслідок всіх цих дій цар Іван?
Одного – Московська держава перетворилася на злиденну та розорену країну.
І це у той час, як у Європі країни розвивалися, багатіли…
Втім, можливо, йому було однаково, якою країною правити – він просто хотів влади.
Ми не знаємо…
В усякому випадку, у історії таких царів називають так – деспотами.

Смутні часи

Іван Грізний та його син Федор Іванович були останніми представниками династії (роду) Рюриковичів (які, нагадаємо, вели свій рід від Рюрика).
Федор став царем після смерті свого батька у 1584 році, але не зміг керувати країною, тому замість нього фактично правив брат його дружини – Борис Годунов.
А у 1598 році Федор помер, і оскільки в нього не було дітей, на цьому династія Рюриковичів й закінчилася.
Втім, був ще у Федора малолітній брат – царевич Дмитро, але з ним у 1591 році відбулася загадкова історія – начебто ця семирічна дитина гралася з ножиком, випадково напоролась на нього та й померла (припускають, що насправді його вбили).
Після смерті Федора царем був вибраний Борис Годунов, але у 1605 році помер і він.
І розпочалися так звані “смутні” часи – часи боротьби за владу.
Виникла громадянська війна.
Саме тут й з’явилася людина, яка оголосила себе врятованим від смерті сином Івана Грізного – Дмитром.
Оскільки всі дослідники вважають його самозванцем (тобто не справжнім Дмитром), у історії він відомий як Лжедмитрій І.
Спираючись на допомогу польських військ, серед яких, до речі, були й українські козаки, він у 1605 році захопив Москву і сів на російський престол під ім’ям Дмитра Івановича, царя і великого князя всієї Русі.
До речі, не така вже й проста це була людина.
За рік його царювання у Москві відбулося багато чого цікавого та корисного.
Так, Лжедмитрій І підвищив зарплату державним службовцям та заборонив під страхом смерті брати хабарі.
Дивуючи всіх, щоденно брав участь у Боярській думі.
Збирався навіть відкрити університет.
Лжедмитрій І дбав про те, щоб дати народу освіту, переконувачи одночасно бояр у необхідності відвідувати європейські країни і відсилати дітей вчитися за кордоном.
Та й взагалі, намагався перетворити Московську державу на країну європейського масштабу.
Втім, саме така людина й не влаштовувала російських бояр.
Тому вони склали змову, таємно випустили з московських в’язниць карних злочинців, роздавши їм зброю, і внаслідок бунту, що виник, Лжедмитрія І було вбито.
Новим же царем було вибрано боярина Василя Шуйського.
Тим часом, на Москву рушив Лжедмитрій ІІ, разом з яким йшли польсько-литовські загони, селяни-втікачі та козаки.
Московська держава виявилася розколотою: одні визнавали московського царя, інші – самозванця.
Громадянська війна розгорілася з новою силою.
Цар Василій Шуйський, розуміючи, що сам він самозванця не подолає, звернувся за допомогою до шведів.
Але це не вирішило ситуацію, а лише ускладнило її.
Річ у тому, що польський король Сигізмунд ІІІ, який у той час воював проти Швеції, побачив у цьому посилення свого ворога і сам вторгся у Московію.
Поляки перемогли об’єднані війська Шуйського та шведів.
(Після цієї поразки бояри склали нову змову і змусили Шуйського зректися влади).
Тим часом, поляки окупували Москву, шведи ж у свою чергу захопили північ країни.
На захист країни піднявся народ. Були створені загони так званого ополчення.
І у 1612 році з території Московської держави польські та шведські війська були нарешті вигнані.

Романови

Але царя у Московській державі все ще не було.
І ось у січні 1613 року на земському соборі був вибраний новий цар – Михайло Романов, син митрополіта (церковного діяча) Філарета Романова.
До речі, новий цар доводився племінником Федора Івановича, сина Івана Грізного - останнього царя минулої династії.
Під час свого обрання Михайло Романов пообіцяв, що без ради з Боярською думою ніких рішень не буде приймати.
Ось так і народився наступний царський рід, що правив у Росії триста років – з 1613 по 1917 рід.
Втім, чи були це ті самі Романови, це ми, як кажуть, ще з вами подивимося.
Взагалі ж, відомо про них ще з 16 століття.
І першим відомим пращуром цього роду був Андрій Іванович Кобила – виходець з Прусії, який служив при дворі Івана Каліти.
Прізвище ж Романових одержали вони не відразу.
Спочатку вони називалися Кошкіними, потім – Захар’їними-Кошкіними та Захар’їними-Юр’євими.
Власно ж самі Романови ропочалися з боярина Микити Романовича Захар’їна-Юрьева - діда першого російського царя Михайла.
Саме у нього народився син Федір (батько царя), який став пізніше патріархом Філаретом.
А у нього, зрозуміло – й сам Михайло.
Пізніше з будинку Романових також правили Олексій Михайлович та Федір Олексійович. А у роки малолітства царів Івана V та Петра I правителькою була Софія Олексіївна.
Найбільш відомий представник цього роду - Петро І (онук Михайла) - у 1721 році прийняв титул імператора.
Єкатерина I (Марта Скавронська) ж стала першою російською імператрицею.
Онук же самого Петра І – імператор Петро ІІ – був останнім серед чоловіків цього роду (він помер у 1730 році).
Остаточно ж род припинився у 1761 році, коли померла й остання жінка з цієї династії – імператриця Єлізавета, дочка Петра І.
Однак прізвище Романових носили й наступні російські царі - Петро III та його дружина Єкатерина II, їх син Павло I та його нащадки: Олександр I, Микола I, Олександр II, Олександр III та Микола II.
Втім, зрозуміло, що були це вже зовсім не ті Романови.
Але годі про них.
Краще (якщо вам цікаво) подивіться на таблицю, що ми тут наводимо (звідки видно, як кажуть, хто за ким “йшов” та коли правив), а потім переходьте до наступної нашої розповіді.

Династія Романових
 
Царі
1613-1643 рр. Михайло Федорович
1645-1676 рр. Олексій Михайлович
1676-1682 рр. Федор ІІ Олексійович
1682-1689 рр. Іван ІІ Олексійович, правив разом з Петром І Олексійовичем
Імператори
1689-1725 рр. Петро І Олексійович Великий
1725-1727 рр. Єкатерина І
1727-1730 рр. Петро ІІ Олексійович
1730-1740 рр. Анна Іоанівна
1730-1740 рр. Іван ІУ Антонович
1741-1761 рр. Єлізавета Петрівна
1761-1762 рр. Петро ІІІ Федорович
1762-1796 рр. Єкатерина ІІ Олексіївна Велика
1796-1801 рр. Павло І Петрович
1801-1825 рр. Олександр І Павлович
1825-1855 рр. Микола І Павлович
1855-1881 рр. Олександр ІІ Миколайович
1881-1894 рр. Олександр ІІІ Олександрович
1894-1917 рр. Микола ІІ Олександрович

 

далі


 


Якщо Ви побачили на цій сторінці помилку, виділіть її мишею і натисніть Ctrl+Enter. Дякую!