тисніть тут, якщо зліва не бачите меню...

назад

 

Богдан Хмельницький

А зараз розповідь про Хмельницького (1595-1657), який багатьма істориками вважається найвизначнішим військовим та політичним діячем України.
Народився Богдан у сім’ї українського шляхтича (щось подібне на дворянина) Михайла Хмельницького.
Служив його батько у польського магната (багатої та знатної людини), за що одержав хутір Суботів.
Там вони всі й жили.
Але у 1620 році сталася біда.
Під час великої битви українців з турками батько загинув, а сам Богдан потрапив у полон.
Провівши у неволі два роки, Хмельницький повернувся додому, записався до реєстрових козаків, одружився і почав займатися своїми справами.
Як обережний та заможний козак, Хмельницький уникав будь-яких повстань проти поляків, що спалахували тоді досить часто.
А завдяки добрим взаєминам з урядом він досить скоро одержав спочатку посаду писаря Війська Запорожського, а потім – щоправда, вже у 50-річному віці – й сотника Чигиринського козацького полку.
Користувався Хмельницький популярністю і при польському дворі.
Але життя його (а також й долю всього українського народу) змінив один випадок.
Одного разу, коли Хмельницького не було вдома, на його маєток напав польський шляхтич Даніель Чаплинський.
Він захопив Суботів, вбив молодшого сина Хмельницького і викрав жінку, з якою Богдан, що щойно овдовів, хотів одружитися.
Після того, як численні скарги до суду не дали ніяких наслідків, Богдан розлютився і вирішив підняти проти поляків повстання та очолити його.
Але про це стало відомо уряду, і у січні 1648 році Хмельницькому довелося тікати у Запорожську Січ.
Прибувши у Січ, він вигнав звідси поляків і став гетьманом.
Спочатку заколот, що підняв Хмельницький, носив характер помсти, але поступово він набув такої сили, що переріс у справжню війну, а внаслідок цього – й до розколу українців на західних та східних.
До речі, у історії ця подія носить назву Великого повстання.
Але все по порядку.
Перш за все Хмельницький уклав угоду про спільні дії проти Польщі з давніми ворогами українців – кримськими татарами.
Дізнавшись про це, поляки вислали проти Хмельницького своє військо, що було ним вщент розбито.
Ці перші перемоги об’єднаного українсько-татарського війська приголомшили поляків й водночас надихнули українців.
Спалахнуло багато інших повстань. Розпочалася страшна різанина.
Тим часом, Хмельницький за літо цього ж 1648 року створив дисципліновану, добре організоваану армію. У свою чергу поляки також не гаяли часу.
І 23 вересня воюючі армії зустрілися під Пилявцями.
Через декілька годин після початку бою польські гетьмани не витримали і разом з армією кинулися тікати.
І скоро від величного польського війська майже нічого не залишилося.
Після цеї перемоги, як стверджують історики, у Хмельницького з’явилася реальна можливість перемогти Польщу. Але він нею не скористувався.
Та ще й більше того – через півтора місяці, коли новим королем було обрано Яна Казимира, Богдан навіть погодився на перемир’я.
Чому? Можливо, він сподівався змінити Річ Посполиту так, щоб вона могла вдовольнити козацтво?
Схоже на це. В усякому разі, багато з істориків саме так й вважає.
Одним словом, Хмельницький прийняв пропозицію польського короля про перемир’я й повернувся на Наддніпрянщину.
А навесні 1649 року у наступ пішли поляки. Спочатку доля була на боці Хмельницького, але у останню мить його зрадив союзник – татарський хан.
Підкуплений польським королем, а ще побоюючись зміцнення українців, хан Іслам Герей відвів своє військо і вимусив Хмельницького укласти угоду з польським королем.
І 18 серпня року був підписаний так званий Зборівський мир – не дуже вігідний для українців.
Ось саме тоді, до речі, вперше гостро повстала проблема майбутніх взаємовідносин з кримськими татарами.
Адже, розуміючи значення їх допомоги, Хмельницький намагався зберігти цей союз.
Але ж татари у відплату за свою допомогу брали ясир (тобто рабів)!
І спочатку Хмельницький сподівався задовольнити татар польськими військовополоненими, але кримчаки найчастіше брали у полон всіх, хто до них потрапляв, заганяючи у рабство тисячі селян.
У 1651 році поляки пішли у новий наступ.
І 18 червня під Берестечком відбулася нова битва, що тривала два тижні і закінчилася страшною поразкою для Хмельницького.
Вирішальними стали дії кримських татар, які у переломний момент кинули поле бою, захопивши у полон й самого Богдана.
28 вересня був підписаний Білоцерківський мир, вже зовсім не вигідний для українців.
Тим часом, ще з початку повстання Хмельницький просив допомоги у московського царя Олексія Михайловича.
Але російський цар не дуже з цим квапився, і лише у 1653 році, коли Хмельницький почав погрожувати, що звернеться з подібною ж пропозицією до оттоманського султана, цар Олексій Михайлович прийняв рішення.
І 18 січня 1654 року відбулася так звана Переяславська рада, згідно з якою Україна переходила під зверхність російського царя.
У відповідь на це об’єдналися й татари з поляками.
Навесні 1654 року московське військо разом з козаками вступило до Білорусії, відбивши у поляків значну частину території. Пізніше бої перемістилися у Західну Україну.
Скориставшись війною, на Польщу напали також і шведи.
Захоплена шведами, росіянами та українцями, Річ Посполитая ось-ось повинна була розвалитися.
Цей період своєї історії поляки, до речі, називають Потопом.
І незабаром шведські та українські дипломати почали обговорення спільних походів проти поляків (шведи навіть обіцяли свою допомогу у створенні Київського князівства).
З’явився у Хмельницького несподівано ще один союзник – сусідній князь Георгі Ракоці Семигородський.
Спираючись на таку могучу підтримку, Хмельницький почав вимагати від поляків, щоб всі українські землі, включаючи Галичину та Волинь перейшли під його владу.
Здавалося, все – війна з Польщею скоро буде виграна.
Але несподівано виникли труднощі.
По-перше, між собою почали воювати союзники Богдана – давні вороги - Росія та Щвеція.
По-друге, російський цар Олексій Михайлович, переслідуючи свої, власні цілі, несподівано для Хмельницького уклав мир з Польщею.
По-третє, закінчився провалом об’єднаний українсько-семигородський похід, на який дуже розраховував Богдан.
А до того ж, ще й козацтво вчинило заколот, звинувативши у цій поразці гетьмана.
І 4 вересня 1657 року, уражений всім цим, тяжко хворий Хмельницький помер.

Руїна

На відміну від багатьох інших повстань у Європі нового часу, Велике повстання перемогло.
Але так і залишилися нерозв’язаними деякі найголовніші питання.
Наприклад, оце – чи залишатися українцям під Москвою, чи ж шукати собі іншого покровителя (серед “кандидатів” на цю роль називалися ще кримський хан, турецький султан та, звичайно, польський монарх).
Та й взагалі: що далі робити?
Але може виникнути питання: а для чого Хмельницькому потрібен був отой покровитель? (у історії кажуть ще так - сюзерен).
Невже не міг створити Хмельницький свою, незалежну державу, ще тоді - більше, аніж три з половиною століття тому?
Тим більше, що й шли під час повстання про це чутки – начебто хоче гетьман відновити “давньоруське князівство” чи щось таке подібне створити.
Чому ж він й справді цього не зробив?
На жаль, пояснення дуже просте. Річ у тому, що українські козаки на чолі з Хмельницький ще не мали тоді достатньо сил, щоб протистояти Польщі.
Тому й потрібна була їм країна, яка б могла за необхідністю надати військову допомогу.
Але платою за цю допомогу, зазвичай, була згода про те, щоб країна-прохач визнавала зверхність того правителя (та країни), які їй цю допомогу надавали.
Виходячи з цього, можна й зрозуміти деяку нерішучість Хмельницького у відношенні до поляків.
Наприклад, те, чому у 1648 році він не захотів повністю знищувати Польщу (хоча й міг - ми про це вже трохи згадували).
Річ у тому, що Хмельницький ще сподівався добитися від поляків визнання рівних прав для українців.
І розмірковував він, певно, так: яка, власно кажучи, різниця, хто буде отим покровителем. Було б тільки краще.
Адже ж ще невідомо, як поведе себе будь-яка інша країна, ставши покровителем України.
Або, як оце сказав раніше й зовсім з іншого приводу видатний англійський письменник Вільям Шекспір: “Боротися краще зі знайомим злом, аніж бігством до незнаного прагнути”.
От й боровся Хмельницький зі “знайомим злом” – Польщею.
В усякому випадку, так пояснюють поведінку Хмельницького деякі історики.
Втім, інші дослідники стверджують, що самого Богдана більше б влаштовував турецький султан.
От і розберися, де, як кажуть, історична правда.
В усякому разі, ясно одне – Богдан Хмельницький був справжнім полководцем та політичним діячем.
Тому й не дивно (хоча й сумно), що після його смерті подібного йому серед українського керівництва не знайшлося.
Тому й розпочалися чвари, розбрат, сутички та боротьба між окремими представниками козацтва.
Словом, нездатними виявилися українці об’єднатися після смерті Хмельницького. А отже, й досягти чогось путнього.
Настали часи суспільного розбрату, чужоземної інтервенції (вторгнення) та подальшого спустошення вже й без того, як кажуть, сплюндрованого краю – недарма ж цей період у історії України носить назву Руїн.
І через 20 років після смерті Хмельницького все те, чого він добився, було зведено нанівець.
Сама ж Україна на довгі століття роз’єдналася на дві половинки – східну та західну.
Перша частина українських земель відійшла до Росії, друга - залишилася у Польщі.
І лише у 20 столітті…
Втім, про це мова піде пізніше.

Громадянська війна в Англії

У 1625 році на англійський престол зійшов король Карл І (1600-1649).
Вважаючи, що влада дана йому від бога, Карл не хотів визнавати себе відповідальним ні перед ким – ані перед парламентом, ані перед народом.
Тому у 1629 році він розпустил цей самий парламент і наступні 11 років правив одноосібно.
Але у 1639 році у Шотландії розпочався бунт.
Для того, щоб подавити цей бунт, потрібні були гроші – а ось їх то якраз в нього й не було.
Тому Карл І вирішив їх “викачати” з народу, підвищивши податки.
Для того, щоб це зробити, потрібно було зібрати парламент, що король й зробив.
Але члени парламенту відразу ж поставили королю умову, згідно з якою Карл І повинен був надасти право вибирати вищих посадових осіб держави саме парламенту.
Карлу це зовсім було не до вподоби, й він вирішив заарештувати п’ятьох своїх головних опонентів (тобто супротивників).
А коли це зробити йому не вдалося, оголосив парламенту війну.
Обидві сторони зібрали великі армії добровольців, і 22 серпня 1642 року у Еджхілла (на території центральної частини Англії) відбувся перший бій.
Перемогу не вдалося одержати нікому, і військові дії продовжувалися ще чотири наступні роки.
Cпочатку більш удачливими були королівські війська (їх називали роялістами).
До речі, солдат-роялістів, які найчастіше були католиками або членами аристократичних сімей, називали ще “кавалерами”.
Річ у тому, що вони носили довгі волосся і одягалися з величезною розкішшю, маючи на собі крислаті капелюхи з пір’ями, мереживні сорочки з тонкої полотнини та яскраві куртки.
Ну от.
Але згодом один з діячів парламенту Олівер Кромвель (1599-1658) створив нову професійну армію.
Солдат цього війська у свою чергу назвали круглоголовими, оскільки вони коротко стригли своі волосся.
Круглоголові, до речі, носили прості полотняні сорочки та грубі вовняні куртки. А сталеві шоломи та кіраси захищали їх від поранень.
І ось, дуже скоро, а саме 2 червня 1644 року, парламентські війська нанесли королівським військам серйозну поразку при Марстон-Муре.
А на початку наступного року Кромвель створив ще одну, нову армію, на чолі якої він став сам.
І 11 червня 1645 року королівські війська були остаточно розбиті.
Карл I біг на північ і здався у полон шотландцям. Але ті видали його парламенту.
Втім, скоро королю вдалося бігти з полону та повернутися у Шотландію, де він почав спішно готуватися до другої громадянської війни.
Розпочалася ця нова війна у 1648 році, та вже дуже скоро закінчилася поразкою короля.
Карла І обвинуватили у державній зраді, і 30 січня 1649 року йому відрубили голову на площі перед палацом.
Англія стала республікою.
Спочатку країною правив парламент. Але у 1653 році вже нами згадуваний Олівер Кромвель розігнав парламент й почав правити країною сам.
У нього в руках зосередилося більше влади, ніж у попереднього короля.
Кромвель поділив країну на 14 військових округів, в яких всю повноту влади передав призначеним ним генерал-майорам.
Таким чином, виникла військово-релігійна диктатура, яка найголовнішими заняттями на світі стала вважати працю та молитву.
Після смерті Кромвеля у 1658 році влада перейшла до його сина Річарда.
Але Річард не мав такої сили, як його батько, тому вже наступного року його змусили залишити цей піст.
Народ, як кажуть, знову захотів короля, і у 1660 році з вигнання урочисто повернувся син страченого Карла – Карл ІІ.
В Англії знову установилася абсолютна монархія.

Петро І

Петро І Великий (1672-1725) разом зі своїм братом Іваном У став російським царем у 1682 році.
Сам Петро тоді був ще дуже малий (йому виповнилося лише 10 років), а Іван (якому було 16 років) - занадто хворобливим, тому замість них правила спочатку їх старша сестра Софья.
Але вже починаючи з 1696 року – після смерті Івана – Петро І почав самостійно керувати країною.
На той час Росія була дуже відсталою країною.
Тут майже не було інженерів та вчених, армія була погано навчена, не було ніякого військового флоту.
Тим часом, між боярами та дворянами постійно йшла боротьба за владу.
Розуміючи все це, Петро І твердо вирішив змінити такий стан у країні, тому на 18 місяців відправився у подорож західною Європою.
Там він зустрічався з королями, ремісниками, вченими – словом, з усіма, хто міг йому розповісти щось корисне про кораблебудування, промисловість чи сільське господарство.
А у Нідерландах Петро І навіть якийсь час працював простим робітником на судноверфі, приховавши своє ім’я та походження.
І коли він повернувся, то почав, як кажуть, перетворювати у життя все, що побачив.
Петро І змінив порядок керування державою, побудував російський флот та збільшив армію.
Він створив сучасну промисловість, сприяв розвитку всіх галузей індустрії та сільського господарства.
З’явилося багато заводів та фабрик, відкрилося безліч нових учбових закладів.
Втім, треба сказати, що всі ці реформи проводилися дуже жорстоко, що викликало багаточисленні повстання, які Петро не менш жорстоко подавляв.
Вважаючи, що Росії потрібен морський порт, який би не замерзав зимою, Петро І напав на шведів.
Внаслідок цієї 20-річної війни (її називають Північною) Петро І завоював Естонію та Ливонію, що були розташовані на Балтийському узбережжі.
І у 1721 році Росія одержала вихід до Балтійського моря.
Щоб показати могутність своєї країни, ще у 1703 році Петро І побудував нову столицю – Санкт-Петербург (раніше столиця знаходилася у Москві).
Взагалі, Петро змінив все життя країни.
Наприклад, він усунув від влади бояр – багатих землевласників, які ще починаючи з 10 століття були радниками російських царів.
До речі, відмітним знаком високого положення боярина була довга борода.
Так от, Петро І вже після першої своєї подорожі до Європи на ознаку великих перемін у країні змусив бояр ці бороди збрити.
Саме за Петра, до речі, з’явився й новий календар.
Адже до 1700 року Новий рік у Росії починався з 1 вересня. Та й відлік років вівся від якогось там “створення світу”.
У Європі ж існувало інше літосчислення – від народження Ісуса Христа (ми про це вже вам розповідали).
От і виходило, що у Росії був 7207 рік, а у Європі – 1699.
Оскільки Петро І був людиною рішучою, то й вирішив ввести новий календар.
Так й прийшов 1 січня у Росію новий рік – 1700.
Сам Петро І був надзичайно сильною та високою людиною (його зріст сягав вище двох метрів).
А ще він міг бути жорстоким настільки, що б помістити у тюрму та піддати катуванням близьку людину – як це було з його старшим сином Олексієм.
Як стверджують історики, за період правління Петра І Росія стала значно сильнішою, аніж до його приходу до влади. влади.

Іван Мазепа

Саме за Петра була зроблена ще одна спроба створити вільну Україну.
Пов'язано це з гетьманом Іваном Мазепою (1644—1709) - одним з найвидатніших, й одночасно, найсуперечливіших політичних діячів України.
Але перш ніж розповідати про цього, наступного нашого героя, нагадаємо, що українські землі на той час знаходилися у двох країнах, які періодично воювали між собою - Правобережна (Західна) Україна була у складі Польщі, Лівобережна ж (Східна) - у складі Росії.
Ось у Західній Україні й народився Іван Мазепа.
Через деякий час, а саме у 1669 році, він вступив на службу до гетьмана (керівника) Правобережної України Петра Дорошенка.
Виконуючи свою першу дипломатичну місію, він потрапив в полон до запорожців, які видали його гетьману Лівобережної України Івану Самойловичу.
Але Мазепа зумів виплутатися з цієї критичної для себе ситуації, і досить скоро став довіреною особою Самойловича.
А ще через деякий час - у 1687 році, після зсуву Самойловича - й самим гетьманом.
Так й почалася кар'єра Івана Мазепи - від в'язня до гетьмана, а потім від гетьмана - до емігранта.
Втім, про це мова піде трохи пізніше.
Двадцять один рік був Мазепа гетьманом Лівобережної України.
Це був хитрий політик, який вмів чарувати можновладців, завдяки чому йому вдавалося захищати як власні, так і загальноукраїнські інтереси, водночас зберігаючи добрі стосунки з Москвою.
За цей час він багато чого зробив для покращення долі українців.
Та не забував Мазепа при цьому й про себе - завдяки щедрим дарам від царя Петра І він накопичив близько 20 тисяч маєтків й став одним із найбагатших феодалів Європи.
А згодом, як стверджують історики, між царем та Мазепою навіть виникла тісна особиста дружба.
Саме завдяки цим близьким стосункам з Петром Мазепі вдалося скористатися великим козацьким повстанням, що вибухнуло на Правобережжі й у 1702 році об'єднати обидві частини Наддніпрянської України.
Але на початку 18 століттях у стосунках Мазепи з царем з'явилася напруженість.
Річ у тому, що саме у цей час - у 1700 році - розпочалася Північна війна, головними супротивниками у якій стали Петро І та шведський король Карл ХІІ.
Зазнавши на початку війни від Карла ряд катастрофічних поразок, Петро І вирішив модернізувати армію, управління, та й суспільство взагалі.
Зібрався Петро змінити також стан й у Гетьманщині (так у ті часи називалася українська територія).
І Мазепа захвилювався.
Потім був 1708 рік. Польський союзник Карла XII Станіслав Лещинський став погрожувати нападом на Україну, і Мазепа звернувся по допомогу до Петра I.
Але цар, чекаючи наступу шведів, відповів: “Я не можу дати навіть десяти чоловік; боронися, як знаєш”.
Таким чином, Петро І порушив зобов'язання обороняти Україну від поляків, що являло собою основу угоди 1654 року (яка, нагадаємо, була підписана внаслідок Великого повстання Богдана Хмельницького).
Це було для гетьмана останньою краплею, й він перестав вважати себе зобов'язаним зберігати вірність царю та Росії.
28 жовтня 1708 року Карл XII, який йшов на Москву, завернув на Україну, і Мазепа, сподіваючись запобігти спустошенню свого краю, перейшов на бік шведів.
Тим більше, що за допомогу йому Карл обіцяв захищати українські землі, а також допомогти в утворенні вільної України.
Петро І, як стверджують історики, дізнався про цей "вчинок нового Іуди Мазепи з великим здивуванням".
І через декілька днів після цього на гетьманову столицю Батурин напав командуючий російськими військами на Україні князь Меншиков і вирізав усіх його мешканців - 6 тисяч чоловіків, жінок та дітей.
Звістка про цю бойню, а також про терор, що розпочався в Україні, викликали жах серед українців, тому велика частина українського населення не захотіла підтримати Мазепу.
Єдиною значною групою українців, що стала на бік гетьмана, стали запорожці.
Але за це рішення вони дорого заплатили - у травні 1709 року російські війська зруйнували Січ, а цар видав постійно діючий наказ страчувати на місці кожного пійманого запорожця.
Тим часом, 28 червня того ж року, відбулася Полтавська битва, переможцем у якій став Петро І.
Втікаючи після поразки, Карл ХІІ та Мазепа знайшли притулок у Молдавії, що належала тоді Туреччині.
Тут, біля міста Бендери, 21 вересня 1709 р. вбитий горем 70-річний Мазепа й помер.
Це й була остання спроба українців відокремитися від Росії.
Після неї - і досить скоро - Гетьманщина була повністю позбавлена будь-якої самостійності й перетворилася у звичайнісіньку провінцію Російської імперії.
Втім, треба сказати, що Україна не становила у цьому відношенні винятку, оскільки царський уряд провадив таку саму політику й на інших своїх територіях.

Катерина ІІ

Після смерті у 1725 році Петра І розпочалися так звані двірцеві перевороти.
Річ у тому, що Петро І не склав заповіт, згідно з яким був би призначений його нащадок – кажуть, не встиг.
Ось і розпочалася боротьба за владу.
Продовжувалися вони 37 рік. За цей час – з 1725 по 1762 рік - влада переходила з рук у руки п’ять разів.
Першою зійшла на трон вдова Петра І – Катерина І.
Через два роки, після смерті Єлізавети, згідно з її ж заповітом, наступним царем став онук Петра І – Петро ІІ, який, втім, у 14 років помер від віспи.
У 1730 році, після смерті Петра ІІ, на престол зішла племінниця Петра І – Анна Івановна.
Перед своєю смерттю у 1740 році вона призначила нащадком онука своєї сестри – Івана Антоновича, від імені якого спочатку правив німецький герцог Бірон, а потім – його мати, принцеса Анна Леопольдовна.
У 1741 році дочка Петра І – Єлізавета скинула Анну Леопольдовну з сином.
Після смерті Єлізавети у 1762 році імператором ненадовго став її племінник Петро ІІІ.
Але через шість місяців після його воцаріння виник заколот, внаслідок якого Петра ІІІ скинула з престолу його власна дружина – Катерина ІІ, про яку зараз й зайде мова.
Катерина ІІ (1729-1796) народилася у Прусії – насправді звали її Софья Фредерика Августа Анхальт-Цербстська.
Правила вона Росією 34 роки.
Як і Петро І, Катерина ІІ перетворювала у життя західні ідеї, одночасно захоплюючи для Росії нові землі.
Так, саме за правління Катерини ІІ були одержані перемоги над Оттоманською імперією та Швецією.
Саме у цей період до Росії відійшла також й більша частина Польщі після її розподілу у 1770-1790-х роках.
Єкатерина ІІ була владною та жорстокою імператрицею, яка вселяла боязкість багатьом європейським монархам.
Спочатку вона була прихильницею ідей Просвітництва й збиралася змінити систему освіти та покращити закони, але нічого з цього не вийшло.
Так, наприклад, вона розуміла, що без визволення селян від кріпосної залежності змінити у країні нічого неможливо, але не наважувалася щось зробити.
По-перше, тому, що не хотіла дратувати поміщиків, які складали основну опору її влади, а по-друге, тому, що вважала російських селян занадто дикими та неосвіченими.
Тому стан кріпосних селян у Росії, як і раніше, залишався таким ж тяжким – податки та податі часто обрекали їх на голод.
Тому й зрозуміло, що постійно виникало незадоволення селян, а у 1773 році вибухнуло навіть так зване Селянське повстання, яке Катерина ІІ жорстоко подавила.
Втім, волі у державі за Катериною ІІ стало все ж таки трохи побільше.

 

далі


 


Якщо Ви побачили на цій сторінці помилку, виділіть її мишею і натисніть Ctrl+Enter. Дякую! Медовый массаж Курсы обучения медового массажа.