тисніть тут, якщо зліва не бачите меню...

назад

 

Об'єднання Німеччини

А Німеччина розпалася ще після Тридцатирічної войни 1618-48 років.
У 18 столітті піднеслися Австрія та Прусія, що взяли участь у війні проти Великої французської революції й були розгромлені Наполеоном Бонапартом.
Після падіння Наполеонівської імперії, вісім німецьких князівств об’єдналися у так званий Німецький союз.
Найсильнішими у цьому союзі знов таки стали Австрія та Прусія - ось саме вони й розпочали війну за лідерство.
І 3 липня 1866 році відбувся вирішальний бій, що завершився катастрофічною поразкою австрійців.
Після завершення цієї війни Німецький союз був поділений – Австрія назавжди вийшла зі складу цього об’єднання.
Інші ж двадцять дві німецькі держави підписали з Прусією угоду про створення так званого Північнонімецького союзу, прем’єр-міністром якого став Отто фон Бісмарк (1818-1898).
Але Бісмарк хотів до цієї новоствореної країни приєднати ще й південні німецькі держави.
Проти цього виступав вже нами згадуваний французський король Наполеон ІІІ, який й оголосив у 1870 році війну новоствореній державі.
Втім, дуже скоро стотисячна французська армія була вщент розбита, а сам імператор виявився у полоні.
Тим часом, й у Парижі виникло повстання, і Наполеона ІІІ було скинуто.
Франко-Пруська війна ж завершилася 10 травня 1871 року.
І у тому ж році відбулося остаточне об’єднання Німеччини - була створена Друга Німецька імперія.
Імператором цієї країни став король Прусії Вільгельмм ІІ, а її канцлером – Отто фон Бісмарк.
Так народилася країна, що зіграла у наступному столітті найтрагічнішу роль.

Колонізація Азії та Африки європейцями

Що ж до до Азії та Африки, то більшість країн, що знаходилися тут, у 19 столітті стали колоніями європейських держав.
Так, Азія була поділена між трьома країнами Європи - Великобританією, Францією та Голандією.
Свої відношення з Азією ці країни Європи зав’язали ще наприкінці 15 століття. А вже у 17 столітті задля розширення цих зв’язків вони почали створювати тут різноманітні торгівельні компанії.
Найбільшу кількість територій мала тут, звичайно, Великобританія.
Перш за все скажемо, що під її контролем була Індія (у склад якої тоді входили також Пакістан та Бангладеш).
Але крім того, у 18-19 століттях Великобританія завоювала ще й інші азіатські країни, створивши з них свої колонії.
Так, у 1819 році британською колонією став Сингапур, у 1867 році - Малакка та Пенанг.
Інші малайські країни ввійшли у склад федерації, яку теж контролювала Великобританія.
Шістдесят років британці намагалися захопити також Бірму – і це їм вдалося лише у 1885 році.
А ще у 1850 році Франція захопила Індокитай (зараз на цій території знаходяться Камбоджа та В’єтнам).
Голандія ж панувала над островами Індонезії.
Що ж до Африки, то майже всю її територію розподілили між собою сім эвропейських країн - Великобританія, Бельгія, Франція, Португалія, Іспанія, Німеччина та Італія.
Лише деякі африканські країни (наприклад, Ліберія та Ефіопія) на той час залишалися ще вільними.
Допоміг європейцям контролювати цей район земної кулі так званий Суецький канал, що був побудований у 1869 році.
Річ у тому, що цей штучно створений канал зв’язав між собою Середиземне та Червоне море і сильно скоротив шлях як до східного узбережжя Африки, так і в Індію.
Розподілена ж Африка була у 1884 році - саме у цей рік представники семи європейських держав зіібралися у Берліні на міжнародній конференції по Африці.
На цій конференції європейці, виходячи з власних інтересів, умовно окреслили кордони своїх володінь, внаслідок чого й була поділена Африка.
Звичайно, при цьому нікого не цікавила думка самих африканців – напроти, будь-який опір цьому розподілу з боку корінного населення жорстоко придушувався добре оснащеними арміями.
Сотні тисяч африканців загинули під час цих війн. Ті ж, хто залишився живим – почали страждати від голоду та хвороб.
Величезні території тропічного лісу були вирубані, багато видів тварин були повністю винищені.
Втім, у англійських та німецьких колоніях для місцевих жителів були побудовані школи та медичні установи.
І все ж, навіть й у цих колоніях з африканцями обходилися не краще, аніж з рабами.

Робітничий рух

А в країнах Європи у другій половині 19 століття розпочався бурхливий економічний розвиток, що привів до зміни життя багатьох народів Європи.
Річ у тому, що у зв’язку з появою величезної кількості фабрик та мануфактур однією з найбільших груп населення стали так звані наймані робітники (або, як їх ще називали - пролетарії).
Ці робітники, на відміну від ремісників та селян, не мали ніяких засобів виробництва.
Тобто продати вони на ринку могли лише самих себе (або, як ще кажуть, свою робочу силу).
Ні, ви нічого такого не подумайте - ми зовсім не мали на увазі рабство. Адже значення терміну “робоча сила” зовсім інше - здатність людини до праці.
Тобто, коли ми кажемо про те, що робітники 19 століття могли продати себе, то маємо на увазі лише те, що вони могли стати робітниками на якомусь, скажімо, підприємстві - наприклад, на фабриці.
Але добре, коли є ота робота. А якщо її небагато, як ото у нас зараз?
Ось тут і подумаєш: як жити, де взяти гроші, щоб мати за що купувати все необхідне для життя.
Тож цілком зрозуміле й намагання тих найманих робітників, про яких зараз йде мова, створити у своїх країнах такі умови, за яких би вони могли мати гарантований, як кажуть, тобто постійний заробіток.
Саме задля виконання цієї мети й народився робітничий рух, головною ідеологією (тобто основою) якого з часом став так званий соціалізм – вчення про справедливе суспільство.
Перші уявлення про це справедливе суспільство були зроблені ще так званими соціалістами-утопистами – британським філософом Робертом Оуеном та французськими філософами Шарлем Фур’є та Клодом Сен-Сімоном.
Але остаточно розвив цю ідею Карл Маркс (1818-1883), лідер І Інтернаціоналу – Міжнародного товариства робітників, що було створено у Лондоні 28 вересня 1864 року.
Основні положення марксизму були такі.
У капіталістичному суспільстві є два ворогуючих класи – буржуазія, тобто багатії (гнобителі) та пролетаріат - робітники (гноблені), між якими постійно ведеться боротьба.
За умови капіталізму – стверджував Маркс – ця боротьба неминуча. Тому позбутися її можна лише єдиним шляхом – скинувши існуючий уряд (тобто царя або короля) і встановивши у країні диктатуру (повну владу) робітників.
Одним словом, створити шляхом революції зовсім нове суспільство, у якому всі будуть рівними.
Ось так, якщо коротко її викласти, й виглядає теорія марксизму.
Тим часом, у 1870-х років, у країнах Європи розпочався новий етап економічного (промислового) розвитку.
Ще більше виросла кількість різноманітних промислових підприємств.
А отже, ще більше виросла й кількість найманих робітників - наприкінці 19 століття вони складали вже 40 мільйонів чоловік, тобто більше 30% населення Європи.
Але умови праці залишалися ще дуже тяжкими, тому й розпочався новий етап боротьби робітничого класу за свої права.
Намагання об’єднати свої зусилля привело до створення так званих робітничих та соціалістичних партій, а поява цих партій у свою чергу привела до створення у 1886 році нової міжнародної організації робітників – ІІ Інтернаціоналу, що дуже скоро стала впливовою силою.
Почалася бурхливо-політична ідейна боротьба, що загрожувала привести до виникнення нових революцій (так й відбулося у деяких країнах, зокрема, у Росії, і ми про це ще розповімо).
Зрозумівши це, найбільш розвинуті країни (наприклад, США та Японія) й почали дуже швидко вводити у себе все нові й нові реформи (тобто перетворення) у політиці, економіці та культурі.
І дуже скоро політична боротьба у цих країнах майже припинилася (адже проти чого боротися, якщо все влаштовує?).
На жаль, у інших країнах цього не відбулося. Саме у них через деякий час й відбулися революції, які…
Втім, про це ми вам розповімо трохи пізніше.
А зараз – на завершення цієї теми – доскажемо ще ось що.
Одночасно з соціалізмом наприкінці 19 – початку 20 століття існували ще й інші течії, найголовнішими серед яких були лібералізм, консерватизм та соціалізм.
Коротко й про них, добре?
Консерватори (від латинського слова conservator – охоронець) прагнули зберегти існуючи традиційні форми правління та влади.
Ліберали (від латинського слова liberalis – вільний) виступали на захист прав та свободи людей, а також засудження втручання держави у сфери бізнесу та торгівлі.
Соціалісти (у перекладі з латинської – суспільний), як ми вже казали, прагнули замінити існуюче буржуазне суспільство новим суспільством соціальної справедливості – соціалізмом (найбільш поширеним соціалістичним вченням тоді був марксизм).
Втім, існувала ще одна течія – так званий анархізм (від грецького слова anarhia – безвладдя), представники якого виступали за знищення взагалі держави як такої.
Ну ось. А зараз розповідь про одного з російських царів, починаючи з якого життя у цій країні могло б піти зовсім іншим шляхом.

Олександр ІІ

У 1917 році у Росії перемогла революція. Ні. Ми не будемо зараз розповідати про неї - мова про це зайде трохи пізніше.
А про революцію ми згадали у зв’язку з тим, що хотілося б вам сказати: все у цій країні могло б бути зовсім інакше (а отже, і в Україні також – адже входила вона на той час у склад Російської імперії).
Можливо, і революції б ніякої не було, не було б тисяч жертв кривавого терору сталінської “інквизиції” (про це ми розповімо трохи пізніше). І, може, навіть не було б…
Втім, не будемо зараз фантазувати, намагаючись зрозуміти, як би там все було, якби все було інакше.
Історія є історія. Хочеться нам це визнавати чи ні, але всі ці події вже відбулися. Тому краще ми не будемо “засмічувати” ваш мозок своїми роздумами з цього приводу, а розповімо про царя, починаючи з якого історія Росії могла б піти зовсім іншим шляхом. Недарма ж, напевно, назвали його “Визволителем”.
Насправді ж його звали, як ви, напевно, вже зрозуміли – Олександром ІІ.
Ну от. Правити Олександр ІІ (1818-1881) почав у 1855 році після смерті свого батька, Миколи І.
Влада царя все ще залишалася самодержавною, а селяни, як і раніше, належали поміщикам.
Ось і почав Олександр ІІ проводити свої реформи, почавши саме з скасування кріпосного права (кріпосним правом, нагадаємо, і називався такий стан селян, за яким вони належали поміщикам – тобто, власно, кажучи, були його речами – як, скажімо, будинок, хатні тварини та інше).
Саме за це й назвали царя “Визволителем”.
А крім того, Олександр ІІ ще й інші реформи у країні провів (тобто зміни зробив на краще).
Так, наприклад, він змінив російський суд. Адже до цього долю будь-якої людини вирішував один суддя. І це у той час, коли у Європі вже існували у суді так звані прокурор (обвинувач), адвокат (захисник обвинуваченого) та присяжні засідателі.
Прокурор (від латинського слова procuro — піклуюся) виступав від імені держави, звинуваючи підсудного у тих злочинах, за які його судили.
У свою чергу, адвокат (від латинського ж слова advoco – запрошую) виступав від імені підсудного, намагаючись пояснити, чому відбувся той чи інший злочин, а іноді навіть для того, щоб довести, що злочину ніякого й не було.
Тобто у них було таке собі своєрідне “змагання” за життя людини, яка ставала перед судом.
Остаточне ж рішення приймали 12 присяжних засідателі, які вибиралися за жеребом.
Ось так і у Росії тепер стало. Звичайно, багато чого тепер почало залежати від того, наскільки прокуророві або адвокату вдавалося переконати присяжних засідателів у тому, винен чи не винен підсудний, і все ж таки суд став значно справедливішим.
Крім того, у всіх губерніях (тодішніх областях) та повітах (районах) виникли нові, виборчі органи – земства, у які вибиралися найбільш поважні люди, причому, як дворяни, так і селяни.
Тепер багато питань почали вирішуватися у цих земствах, які організовували школи, лікарні, збирали відомості про економіку губернії та стан її мешканців.
А у містах виникли так звані міські думи (також виборні органи), які вирішували найважливіші питання міста.
Ще деякі реформи провів Олександр ІІ. Наприклад, він скоротив термін військової служби з 25 до 6 років (адже раніше на службу у армії чоловіків забирали на 25 років, уявляєте?).
За його правління виникло майже 20 тисяч народних училищ, біля 300 жіночих учбових закладів.
Словом, багато чого зробив Олександр ІІ.
Втім, не будемо його ідеалізувати (тобто робити кращим, ніж він був насправді). Реформи, які приймав Олександр, у Європі були вже давно прийняті. До того ж, відбувалося це дуже повільно та непослідовно.
Тож і не дивно, що, незважаючи на все це, у Росії багато було незадоволених, які бажали добитися ще більшої волі, скинувши царя.
Подібно до того, як це було у Європі, у Росії тієї пори виникло багато революційних організацій, які саме таку задачу і ставили – повалення царя. Серед найбільш активних була так звана “Народна воля”, члени якої заочно засудили царя до страти і постійно намагалися його вбити.
Це була терористична організація, яка використовувала для досягнення своїх цілей терор, тобто насильство та залякування.
Це слово - “терор” (від французського слова terreur — страх, жах) з’явилося вперше у Франції ще наприкінці 18 століття. Так називали політику, яку проводили якобинці у період Великої французської революції. А діяли вони саме так - шляхом насильства та залякування.
Так робили і “народовольці”, тому й називали їх терористами.
Царя підстерігали на вулицях, підривали залізну дорогу, якою він повинен був їхати, навіть заклали вибухівку у Зимньому палаці.
Олександр ІІ був дуже наляканий. Він розумів, що треба розпочинати якісь дії і тому залучив до цієї справи Михайла Лорис-Мелікова – державного діяча, людину, яка обіцяла зупинити терор.
І через деякий час Лорис-Меліков розробив свій проект перетворень Російської держави. Там було дуже багато цікавого, такого, що могло б значно покращити життя у державі. Взяти, наприклад, створення дорадчого органа, який допомагав би правити царю.
Або скликання представників від різних прошарків населення.
Словом, чудовий був проект, і 1 березня Олександр ІІ підписав його.
І хто знає, якою б стала Росія, якби ці реформи змогли тоді здійснитися, але того ж саме дня, коли був підписаний проект Лорис-Мелікова, Олександр ІІ був вбитий членом “Народної волі” Гриневицьким.
Так загинув цар, який би, можливо, зміг би ще змінити історію своєї держави, а може, і не тільки її.
Дуже шкода…

Олександр ІІІ

Сумно ще й тому, що наступник царя – його син Олександр IІI – не захотів проводити у життя проект Лорис-Меліхова. А от якби провів би, хто знає, як би все повернулося…
Втім, про це ми вже казали.
Олександр ІІІ (1845-94) став російським імператором у 1881 році.
Він був другим сином Олександра ІІ, тому й не готувався до ролі царя. Але після смерті у 1865 році старшого брата Михайла, несподівано сам для себе, став цезаревичем (тобто спадкоємцем престолу).
Він був проти багатьох реформ, тому багато з того, що зробив його батько, просто знищив.
На самому початку свого царювання Олександр ІІІ прийняв цілий ряд репресивних заходів, які дозволили йому до середини 1880 років придушити революційний рух, зокрема, “Народну волю”.
Олександр ІІІ посилив поліцію. Знову почалася повернення до самодержавства.
Водночас, Олександр ІІІ майже зовсім не вів ніяких війн, за що був названий “миротворцем”.
За його часи почався бурний економічний ріст країни.
Але відмова від реформ тільки збільшила протиріччя, які виникли у Росії наприкінці 19 століття – а саме існування відсталого сільського господарства та самодержавства - форми правління державою, які вже не відповідали тодішнім умовам.
Словом, всього того, що через деякий час призвело спочатку до виникнення величезних криз, а потім і революції, внаслідок чого царизм у Росії закінчився.

Микола ІІ

Отже, перенесення реформ тільки відсунули наближення кінця Російської імперії.
Втім, був у російських царів ще один шанс, коли можна було ще зберегти країну. Завдяки Столипіну та його реформам...
Але про цю людину ми вам ще розповімо. А поки що розповідь про останнього російського царя Миколу ІІ.
Микола ІІ (1868-1918) став царем у 1896 році і проправив Росією 23 роки.
До речі, правління його розпочалося з трагедії, яка відбулася у Москві, на так званому Ходинському полі (її називають у історії Ходинською катастрофою).
Було все так.
На Ходинському полі на честь коронації (тобто присвячення у царі) Миколи ІІ повинні були відбутися народні гуляння.
Ще з вечора почали тут збиратися люди, які були схвильовані слухами про багаті подарунки, що їх повинні були чекати. І до п’яти ранку 18 травня 1896 року тут зібрався чималенький натовп у декілька сот тисяч чоловік.
Поліцейські не зуміли втримати напір натовпу, і внаслідок страшної давки, що розпочалася, загинуло майже 1400 чоловік (1300 одержали тяжкі каліцтва).
Так розпочалося правління Миколи ІІ.
Стан у країні все більше погіршувався. Серед народу росло незадоволення тяжким життям, що виливалося у страйки та селянські повстання.
Водночас, народ все ще вірив, що тільки цар може допомогти їм покращити життя у цій країні (можливо, так воно й було б, якби він цього захотів?..)
Як кажуть, сильна ще була віра у “доброго царя”.
І тому 9 січня 1905 року, у неділю вранці, десятки тисяч робітників з різних районів міста Петербург (яке на той час було столицею Росії) рушили до Зимового палацу, де, власно кажучи, і жив тоді цар.
Люди думали, що цар просто не знає, який справжній стан справ у країні, варто йому лише розповісти про це, він зрозуміє, виправить всі помилки і далі, як сказали б зараз, все буде о’кей.
Так думали люди.
Тому у радісному, піднесеному настрої весь цей мирний багатотисячний натовп, серед якого були жінки та діти, наблизився до Дворцової площі, що розташовувалася перед Зимовим палацем.
Люди несли ікони, портрети царя. Вибрані представники повинні були подати царю петицію (тобто прохання) про покращання умов праці та життя робітників.
Вони все ще сподівалися на свого царя.
Але на площі їх зустріли війська, які відкрили по неозброєним людям вогонь.
Так і почався цей день, який пізніше назвуть “кривавою неділею”. День, в який було поранено біля 6000 чоловік.
Це й стало початком кінця останнього з царів Російської імперії Миколи ІІ.
Чому ж так поступив цар? Чи він не розумів, що, як кажуть, “сам рубить сук, на якому сидить”?
Історики вважають, що таким чином Микола ІІ намагався приструнити баламутів і навести порядок у країні.
Ось і навів…
Наслідком “кривавої неділі” стала перша російська революція 20 століття – революція 1905 року, яка, щоправда, скоро була розгромлена.
Але чи вирішив цей розгром всі проблеми, яких безліч накопичилося тоді у країні?
Потім розпочалася так звана перша світова війна, розповідь про яку вас чекає далі. Цілих чотири нескінчених роки солдати військ багатьох європейських країн воювали одне з одним.
Мільйони людей загинули у цій війні, мільйони були поранені, покалічені, залишилися без рук та ніг.
І скоро у деяких з країн, які брали участь у цій війні, відбулися революції, які скинули своїх монархів (правителів).
Першою була Росія.
І сталося це у лютому 1917 року, у Петербурзі, коли обурені люди вийшли на вулиці з вимогою скинути царя.
Їх підтримала так звана Державна дума, члени якої прийняли рішення про створення Тимчасового уряду. Вони відправили делегацію з кількох чоловік до царя, який на той час знаходився на фронті, і вимусили його зректися від царського престолу.
Не маючи іншого виходу, Микола ІІ підписав своє зречення, щоправда, на користь свого брата Михайла. Але тією ж ніччю Михайла також змусили написати зречення, внаслідок чого влада перейшла до Тимчасового уряду.
Микола ІІ хотів поїхати у Велікобританію до своїх родичів, але йому не дозволили цього зробити і відправили разом з сім’єю у місто Тобольськ.
А у жовтні 1917 року у Росії відбулася інша революція – до влади прийшли більшовики на чолі з Володимиром Леніним.
Про цю революцію ми вам ще трохи розповімо. А зараз закінчимо розповідь про Миколу І.
Ленін наказав перевезти царську сім’ю з Тобольська у Єкатерінбург. І там, у Єкатерінбурзі, у ніч на 17 липня 1918 року колишній імператор Микола ІІ, його дружина Олександра Федорівна та їх шестеро дітей були розстріляні у підвалі будинку, де їх тримали.
Так закінчилася ця історія.
Тут можна було б поставити крапку і сміливо переходити до наступної епохи в житті людства, але перед тим нам би хотілося вам розповісти ще про двох дійових осіб тих часів - Петра Столипіна та Григорія Распутіна.

Петро Столипін

Петро Столипін (1862-1911) був міністром внутрішніх справ і головою Ради міністрів (тобто прем’єр-міністром) Російської імперії.
Він розумів, що без рішучих реформ ніколи не вибереться Росія з того вузла протиріч, в яких вона опинилась.
Тому і взяв, як кажуть, “курс” у 1906 році на проведення різноманітних реформ, що згодом одержали назву “столипінських”.
Багато різного планував зробити Столипін, але розпочати вирішено було з так званої аграрної (тобто селянської) реформи.
У чому ж вона полягала?
На ті часи всі селяни входили у так звані общини, кожна з яких мала свою територію (тобто землю).
Ця земля роздавалася селянам, щоб ті нею користувалися і обробляли. Тобто, по суті, земля надавалася селянам у тимчасове користування (щось схоже на те, що пізніше було у радянських колгоспах).
Столипін розумів, що одна справа – коли селянин матиме свою, власну, землю, і зовсім інша – коли йому цю землю дають у тимчасове користування, а отже, і будь-якої миті можуть відібрати назад.
Саме тому він і висунув цю аграрну (селянську) реформу.
Смисл її полягав ось у чому. Кожен селянин, який бажає придбати собі землю, одержував право її одержати. Для цього він міг вийти з общини.
Але землі у центральних районах Росії тоді не вистачало. Тому Столипін пропонував всім, хто бажав, переселятися за Урал або у Сибір, де на той час була величезна кількість вільної землі, причому, всі витрати на переселення держава брала на себе.
А до того, держава ще й надавала деякі податкові пильги, а також гроші на облаштованість.
І дуже скоро сотні тисяч сімей почали переїжджати за Урал. Ріст сільськогосподарського виробництва почав різко зростати. Розпочалося пожвавлення транспорту та промисловості. Російська економіка стрімко почала доганяти економіку передових країн Заходу.
І, хто знає, як би розвивалася далі наша історія, якби…
Ох, це знову “якби”.
Річ у тому, що все це зривало плани революціонерів по захопленню влади у країні. І тому почалися замахи на життя прем’єр-міністра.
Одинадцять спроб були невдалими. А на дванадцяту Петро Столипін був смертельно поранений терористом Багровим, після чого на п’ятий день він помер.
Ох, брати-революціонери, і де ж ви тільки взялися?..

Григорій Распутін

А цього чолов’ягу звали зовсім не так, як оце написано у заголовку, оскільки справжнім його прізвищем було Нових.
Був Григорій Распутін-Нових (1872-1916) спочатку простим селянином Тобольської губернії. Був він людиною недурною, і тому, напевно, й зрозумів, що є мільйони способів жити непогано. Наприклад, видаючи себе за “цілителя”.
Зрозумів це Григорій і почав займатися цією діяльністю, за що дуже скоро одержав прізвиська “сибірського пророка” та “святого старця”.
Втім, особливою “святістю” він не відрізнявся – адже своє прізвисько Распутін отримав за своє розпутство та розгульне життя.
І ось одного дня слухи про “зцілення” та “прорікання” Распутіна дійшли і до царя.
А треба сказати, що старший син Миколи ІІ, спадкоємець Олексій, страждав невиліковною хворобою – несворачиваемостью крови. Хвороба ця була дуже небезпечною – адже будь-коли дитина могла померти від кровотечії.
Ось і вирішив Микола ІІ залучити до лікування свого сина “цілителя” Григорія Распутіна.
Довго Распутіна не довелося просити. Йому вдалося трохи полегшити страждання царевича, і задоволені батьки – цар з царицею – наблизили його до себе.
А з часом Григорій Распутін одержав такий величезний вплив на царську сім’ю, що майже жодне з найважливіших рішень не приймалося без його схвалення. Саме за порадами Распутіна зміщалися та призначалися міністри, приймались або відкидалися закони Російської імперії.
Сам же Григорій мало змінився. Він, як і раніше, пиячив, влаштовував п'яні “розбирання”, слухи про які поширювалися країною.
Одним словом, ганьбив не тільки себе, а й всю “мати-батьківщину” Росію. Тому й знайшлися люди, які вирішили вбити Распутіна, а потім і самого царя Миколу ІІ, який припустив таке “позорище”.
А після цього на царський трон посадити сина царя Олексія.
Так вони і зробили. Точніше, вдалося виконати змовникам лише першу частину свого грандіозного плану.
Вони запросили Григорія Распутіна на вечерю, пригостили його отруєними пиріжками та вином, а коли це не подіяло – застрелили, після чого скинули тіло “цілителя” під лід.
Другу ж частину плану – а саме, повалення царя Миколи ІІ – виконати їм не вдалося, оскільки за них це зробили зовсім інші люди.
Але про це історія чекає вас далі.

 

далі


 


Якщо Ви побачили на цій сторінці помилку, виділіть її мишею і натисніть Ctrl+Enter. Дякую! Межреберная невралгия sportmed.zdrava123.ru.