тисніть тут, якщо зліва не бачите меню...

назад

 

Друга світова війна

Початком цієї війни вважають 3 вересня 1939 року.
Саме у цей день Гітлер відправив свої війська на захоплення Польщі.
Коли це відбулося, Франція та Великобританія заявили протест, а оскільки Гітлер відмовився його задовольнити, оголосили Німеччині війну.
Так все й розпочалося.
Ще раніше, як ми вже розповідали, СРСР та Германія підписали пакт про ненапад, і майже одночасно з Германією, радянські війська вторглися у Польщу зі сходу.
Німці використовували тактику “бліцкриг”, тобто “блискавичної війни”. Полягала ця тактика ось у чому.
Спочатку йшла величезна кількість танків, що знищували супротивника.
Після танків над територією противника з’являлися бомбардувальники, що закінчували розгром.
І лише після цього запускалася піхота.
Внаслідок “бліцкригу” вже до кінця 1940 року Німеччині вдалося захопити майже всю Європу.
Залишалася одна Великобританія.
Спочатку Гітлер спробував вторгнутися і у Великобританію, але, незважаючи на програш у чисельності, британським військово-повітряним силам вдалося розбити німців і не допустити цього вторгнення.
У лютому 1941 року об’єднані німецько-італійські війська окупували північну Африку.
У червні Гітлер повернув свої війська проти Радянського Союзу. Перші поразки радянських військ призвели до окупації республік Прибалтики, Білорусії, України, Молдавії та частини Росії.
А у листопаді німці навіть стояли під Москвою.
На окупованих територіях був установлений найжорстокіший окупаційний режим, що знищив багато мільйонів людей.
Але вже влітку 1941 року склалася так звана антигітлеровська коаліція – союз країн, що виступали проти агресивного блоку (об’єднання) Германії, Італії та Японії.
У склад цієї антигітлеровської коаліції ввійшли СРСР, США, Великобританія, Франція та Китай, а також Югославія, Польща, Чехословакія та деякі інші країни.
Втім, США вступило у війну лише наприкінці 1941 року, після того, як японці напали на військово-морську базу США у Пірл-Харбор (Гавайські острови).
З цього нападу почалися й бойові дії у Тихому океані.
До травня 1942 року Японія захопила всю Південно-східну Азію, загрожуючи також північному узбережжю Австралії.
Але вже у серпні цього року США нанесли декілька поразок Японії, тим самим зупинивши її подальше просування.
Тим часом, британські війська отримали перемогу у битві при Ель-Аламейне (Єгипет). А у травні 1943 році гитлерівці опинилися у пастці між союзними військами і здалися.
У тому ж 1943 році перейшли у наступ і радянські війська, перед тим розбивши гітлерівців під Сталінградом.
Але остаточно вигнати німців з території СРСР вдалося лише у серпні 1944 року після того, як Германії довелося перекинути свої війська на захід - для захисту від союзних військ.
Зі сходу і з заходу – одночасно - війська СРСР, Велікобританії та США наближалися до території Німеччини.
У березні 1945 року союзні війська форсували ріку Рейн і ввійшли у Рур – найважливіший німецький промисловий район.
Тим часом, радянські війська пробивалися до Берліну.
Зрозумівши, що повний розгром неминучий, 30 квітня 1945 року в оточеному Берліні Гітлер покінчив життя самогубством.
А через два дні радянські війська захопили Берлін, і 7 травня німці підписали умови безоговорочной капітуляції, яка була офіційно визнана 9 травня.
Але друга світова війна на цьому не закінчилася - адже в Азії, з боку Японії, ще продовжувалися військові дії.
Втім, все закінчилося досить скоро - після того, як 6 та 9 серпня 1945 року США скинуло на японські міста Хіросима та Нагасакі дві атомні бомби.
Обидва ці міста були повністю знищені. Багато людей загинуло під час вибухів, але ще більше – від променевої хвороби, опіків та ран.
У одній лише Хиросимі загинуло біля 155 тисяч чоловік, а жар вибуху знищив будинки у радіусі 7 кілометрів.
І 14 серпня 1945 року японський імператор Хірохіто оголосив про капітуляцію Японії.
Так закінчилася друга світова війна.

Німеччина

Наслідки цієї війни виявилися страшними. З обох боків загинули мільйони чоловік.
Так, скажімо, Радянський Союз загубив більше, аніж двадцять сім мільйонів чоловік. А у концентраційних таборах Європи загинуло близько шести мільйонів чоловік – представників різних національностей.
Але найбільше за всіх постраждали євреї – адже Гітлер поставив собі завдання повністю їх знищити.
І 20 листопаду 1945 року у німецькому місті Нюрнберг відбувся показовий Нюрнбергський процес над головними нацистськими злочинцями.
Для запобігання нових світових конфліктів була створена так звана Організація Об’єднаних Націй (ООН), статут якої підписали 50 держав (у тому числі СРСР, США, Великобританія, Китай та інші).
Крім того, США змусило Японію прийняти конституцію, згідно з якою імператор вже не мав таку величезну владу, як раніше.
Що ж до Німеччини, то після війни – у 1949 році – вона виявилася знову розділеною. Східну частину окупував Радянський Союз, західну – інші союзні війська.
На території, окупованій СРСР, виникла так звана Німецька Демократична Республіка (НДР), на окупованій союзними військами – Федеративна Республіка Німеччини (ФРН).
Столиця Німеччини – Берлін – також оказалась поділеною між союзними військами.
Ці дві незалежні країни проіснували сорок років.
І лише 12 вересня 1990 року НДР приєдналася до ФРН, внаслідок чого знову була утворена єдина німецька держава.
Зараз Німеччина - високорозвинена індустріальна країна. І…
Але ви можете спитати: як же так сталося, що переможена країна, злиденна та бідна, за якихось сорок років стала благополучною, багатою та процвітаючою державою, у той час як країна-переможець (тобто СРСР, у складі якої, нагадаємо, була й Україна) як була бідною, так такою і залишилася.
Зараз розповімо.

Людвиг Ерхард

Відповідь досить така проста. Як казав герой чудового твору Михайла Булгакова “Собаче серце” професор Преображенський: “Розруха не на вулицях. Вона – у головах”.
Річ у тому, що на той час, коли країна-переможець (СРСР) все ще продовжувала будувати під керівництвом товариша Сталіна якусь незрозумілу, утопічну, як кажуть, (тобто придуману) державу, у поваленій Німеччині розпочався процес, який нещодавна, з великим запізненням прийшов нарешті і до нас.
Називається цей процес ринком (або ринковою економікою).
А сталося це економічне чудо завдячуючи професору Мюнхенського універститету Людвигу Ерхарду (1897-1977), якому запропонували очолити керування економікою ФРН (Західної Німеччини).
Ось він і вивів країну за досить таки короткий термін часу з того убозства, в якому вона опинилася.
Якщо декількома словами розповісти про те, як це сталося, то було все так.
Перше, що зробив Людвиг Ерхард - це, як кажуть, включив риночні механізми (тобто все, що почало вироблятися у країні, у першу чергу стало орієнтуватися на так званий попит – тобто відповідати на питання, чи потрібно воно людям, а отже, чи вони куплять його).
Наприклад, товар, що нікого не цікавив, намагалися не виробляти – адже він нікому був не потрібен.
Наведемо приклад. Ось, уявіть собі, ви почали виробляти запальничку…
Втім, про це ми вже вам розповідали – можете знову перечитати (якщо захочете) одну з наших розповідей, що має назву “Капіталізм”.
Взагалі ж, Німеччина ці риночні механізми добре знала і широко використовувала ще у догітлеровські часи.
Але у часи нацизму все тут змінилося – керувала економікою держава, держачи все під своїм контролем. Саме вона планувала, що виробляти, а що ні (наприклад, гармати, а не запальнички).
(Так, до речі, було й у Радянському Союзі).
Тому й ринку за часи Гітлера тут майже зовсім і не було – адже багатіла Німеччина в основному за рахунок грабіжу сусідів (тобто сусідніх держав).
Але після завершення війни, коли Німеччина була окуповувана союзними військами, це джерело доходу (тобто грабіж сусідніх країн), звичайно, був зовсім виключений.
Ось і довелося думати, як жити далі. І заробляти гроші на харчі.
Спочатку Ерхард провів так звану грошову реформу – тобто замість старих німецьких грошей - рейхсмарок, що збанкрутували, ввів нові гроші - дойчмарки (щось подібне відбулося і в Україні, коли замість купонів з’явилися гривні).
Це привело до стабілізації цін (тобто вони перестали рости), а потім і до появи так званого класу середніх власників-виробників.
Щоб стало зрозумілим, про кого зараз йде мова, скажемо, що так називалися люди, які на той час разбагатіли, і в основному на торгівлі – їх порівняти можна з нашими так званими “новими росіянами” та “новими українцями”.
Спочатку ці люди, як ми вже сказали, найчастіше заробляли гроші на торгівлі - вони перепродавали товари, що випускали інші країни.
Але потім Людвиг Ерхард зробив так, що їм стало вигідно вже не продавати товари інших, а виробляти свої, власні, товари.
Для цього він знизив податки, ввів деякі льготи та таке інше.
Внаслідок всіх цих дій у країні з’явилася велика кількість виробників. Запрацювали фабрики та заводи.
З’явилися нові робочі місця, а отже, і знизилося безробіття.
І за десять років, а саме до 1957 року, кількість продукції, що вироблялася у Німеччині, виросла у два рази.
Так поступив німецький міністр економіки Людвиг Ерхард, головним гаслом якого було - “Добробут для всіх”.

Де б і нам знайти отакого міністра?...

Мао Цзедун

Тим часом на території Китаю виникла Китайська Народна республіка, першим главою якої став Мао Цзедун (1893-1976). Але цю нашу розповідь, напевно, як і всі інші, треба розпочинати значно раніше – ще з початку 20 століття.
Адже саме тоді, у 1911 році, була скинута так звана Цинська (маньчжурська) династія, і Китай перетворився на республіку, тимчасовим президентом якої став Сунь Ятсен.
Після смерті Сунь Ятсена – у 1925 році - новим головою китайського уряду став Чай Канши (Цзян Цзеши) – проводир так званого гоміндана (однієї з китайських партій).
На той час виникла у Китаї і комуністична партія, одним з перших членів якої став Мао Цзедун.
Ці дві партії – правляча партія гоміндант та комуністична – декілька разів об’єднувалися для захисту Китаю від іноземних завойовників. Але в цілому, між ними постійно відбувалася боротьба.
Початок цієї війни можна вважати 1927 рок, коли Чан Кайши несподівано знищив багато комуністів, внаслідок чого ті, хто залишився у живих, були змушені тікати у південну провинцію (частину) Китаю, що носить назву Цзинганшань.
Після чого Чай Канши оголосив про об’єднання Китаю і призначив столицею місто Нанкін.
Комуністам це не дуже сподобалося, і вони створили свій, власний, уряд.
У відповідь Чай Канши у жовтні 1933 року вислав проти них війська.
Не маючи іншого виходу, комуністи змушені були відступити з Цзинганшаня і піти на північний захід країни.
Цей похід, під час якого загинуло близько 80 тисяч чоловік, пізніше одержав назву Великого. Саме тоді Мао Цзедун став визнаним керівником комуністів.
Другого разу об’єдналися гомінлановіці та комуністи, коли на Китай напала Японія - це сталося під час другої світової війни. Але після її завершення громадянська війна спалахнула знову.
На цей раз дії комуністів були більш успішними, вони вигнали гомінданівців з материка на острів Тайвань, і 1 жовтня 1949 року весь материковий Китай був проголошений Китайською народною республікою.
Ситуація у країні була поганою.
Більшість китайців на ті часи не вміло ані писати, ані читати.
Економіка була підірвана громадянською війною, яку безупинно вели комуністи та гомінданівці.
Саме тому й вирішив Мао Цзедун ввести деякі реформи, які спочатку, і причому дуже швидко, підняли економіку Китаю.
Внаслідок цих реформ значні земельні ділянки були відняті у їх володарів і поділені між бідняками.
Але все одно продовольства не доставало, тому у 1958 році Мао Цзедун почав застосував так звану програму “швидкого ривка”.
Якщо сказати коротко, то програма ця полягала у створенні невеличких сільських фабрик, які могли б виробляти не тільки продукти харчування (як це було раніше, і як це робиться в усьому світі), а й, крім того, одежу та інструменти.
Але грошей на це у країні не було, тому все провалилося, і у 1959 році Мао Цзедун пішов у відставку.
На протязі наступних семи років спадкоємці Мао намагалися вирішити проблеми, що виникли через оцю саме програму “швидкого ривка”.
А у 1966 році до влади знову повернувся “реформатор” Мао, який розпочав черговий свій “проект” - так звану “культурну революцію”.
Головною метою цієї “революції” стало знищення старих ідей та традицій, а також “очищення” комуністичної партії від тих, хто був не згоден з політикою Мао.
Власно кажучи, нічого нового тут не було – так на протязі багатьох десятиріч поступали комуністи СРСР.
І саме від цих традицій почав відходити на той час уряд Радянського Союзу – адже при владі тоді був Микита Хрущев, про якого ми вам ще трохи далі розповімо.
Але Мао Цзедуну саме це й не подобалося, оскільки він вважав, що таким чином радянські комуністи, як він висловлювався, “гублять революційний дух”.
Одним словом, Мао закрив школи та інститути, театри, бібліотеки, а студентів, викладачів, акторів та іншу “інтелігенцію” заслав у села працювати на полі. Якщо ж хто був проти цього, тих утихомирювали так звані хунвейбіни (“червоні охоронники”).
Під час цієї “культурної” революції багато китайців було вбито, а інші – вислані.
Словом, “веселі” були часи.
І лише зі смерттю Мао у 1976 році “революція” ця закінчилася.
Зараз у Китаї відбувається перехід до так званого “соціалістичного риночного господарства”, яке проводить її комуністична партія.
Що це таке, ми не знаємо.

Махатма Ганді

А у 1945 році стала незалежною Індія. Річ у тому, що ще на початку 20 століття ця країна, у склад якої тоді також входили нинішні Пакистан та Бангладеш, була найбільшою колонією Великобританії.
Боротьбу за своє визволення народи Індії розпочали вже давно – адже ще у 1885 році була створена так звана політична партія Індійський національний конгрес, що почала боротися за проведення реформ.
Але Великобританія не дуже була зацікавлена у наданні цій країні незалежності, оскільки вважала її своїм “діамантом у короні”.
Тому спочатку – у 1919 році – англійський уряд лише прийняв так званий акт про управління Індією, згідно з яким Індія, у якій передбачалося провести деякі реформи, повинна була все ще залишатися у складі Великобританії.
А коли у тому ж році на знак протесту проти такого рішення виникли масові демонстрації, британські солдати розстріляли повстанців, внаслідок чого загинуло майже 400 чоловік.
Але у 1920 році Індійський національний конгрес очолив Мохандас Карамчанд Ганді – людина, яка жагуче бажала добитися незалежності для своєї країни.
Для досягнення своєї мети Ганді вирішив використати зовсім інші засоби. Оскільки він був переконаний, що на зло відповідати злом не можна, він запропонував зовсім іншу тактику боротьби, яка одержала назву політики громадянського непокори.
Ні, він не закликав вбивати англійців або повставати проти них – він закликав не платити податки британським властям і не підкорятися їх наказам.
А якщо за це британський уряд кине у в'язницю – що ж, - казав Ганді – “порушувати закони недобре, і ми понесемо за це покарання. Заповнимо тюрми!”
Авторитет Ганді був величезний – недарма ж він пізніше одержав почесне звання Махатма (“велика душа”).
Тому, незважаючи на такий підбадьорюючий призов (“Заповнимо тюрми”), тисячі індійців підтримали цю людину.
Вони відмовлялися від роботи у місцевих державних установах і не підкорялися британському уряду, намагаючись при цьому не заподіювати їм ніякої шкоди.
Найбільшою кампанією протесту Махатми Ганді став так званий “солоний похід” 1930 року, коли він повів тисячі чоловік до морського узбережжя, де вони добували сіль з морської води на знак протесту проти закону, що вимагав у індійців купувати сіль у держави.
З початком другої світової війни багато хто з індійців вважав, що треба підтримати ворогів Великобританії – німців та японців – адже таким чином Індія зможе добитися незалежності.
Але Ганді був категорично проти, вважаючи, що це шлях нечесний.
І, зваживши на все це, у 1945 році, вже після війни, британський уряд нарешті погодився надати Індії незалежність.
Але тут виникла інша проблема. Річ у тому, що, незважаючи на те, що більшість індійців складали індуси – послідовники індуїзму, були серед населення Індії також і мусульмани, які зовсім не бажали визнавати над собою владу індусів.
Саме через це між представниками цих двох релігій дуже скоро почали виникати криваві сутички, а згодом Мохаммед Алі Джинна навіть почав свою кампанію за відділення мусульман.
Вирішити цей конфлікт допомогла Великобританія, яка запропонувала розділити Індію на дві частини, внаслідок чого 14 серпня 1947 року на цій території утворилися дві країни – Пакістан (пізніше розпався на Західний Пакістан і Східний – Бірму) та Індія.
Державу Пакістан, головною релігією якої став іслам, очолив Мохаммед Алі Джинна (він став його першим віце-губернатором).
Прем’єр-міністром же Індії, головною релігією якої став індуїзм, став Джавахарлал Неру.
Але це розділення Індії привело до того, що мільйони людей у обох країнах раптом виявили, що вони живуть не там, де б хотіли.
Почалося масове переселення індусів з Пакистану, а мусульман – з Індії, під час якого виникли сутички та зіткнення, а пізніше і масові звірства, внаслідок чого загинули тисячі чоловік.
І тоді Махатма Ганді (до речі, глибоко віруючий індуїст) заявив, що не може дивитися, як його народ вбиває своїх братів. І що на знак протесту проти вбивств він буде голодувати.
Авторитет Ганді був такий величезний, що вбивства припинилися.
Але самому Ганді довелося заплатити життям за свій героїчний вчинок – якийсь фанатик-індуїст вирішив, що Махатма Ганді зрадив людей своєї віри заради мусульман, і вбив його.
Ось така ще була кривава історія – і не так вже й давно.

Ізраїль та Палестина

А зараз ми розповімо вам завершення історії єврейського народу – таким, яким воно видається нам сьогодні, на момент написання цієї книжки (2000 рік).
Як ми вже розповідали, “духовною батьківщиною", як кажуть, євреїв завжди вважався Єрусалім – “Свята земля”.
Але з початку 16 століття це місто належало Палестині, що входила у склад Оттоманської імперії. Саме тому ще наприкінці 19 століття основну частину її населення складали араби (тобто мусульмани).
Євреї ж були розкидані всіма країнами світу.
Але вже розпочинаючи з 1880-х років окремі їх групи почали селитися на цих землях.
На початку 20 століття, а саме у грудні 1917 році, Палестина була захоплена Великобританією, прем’єр-міністр якої Артур Джеймс Бальфур запропонував створити тут єврейську державу.
Була навіть видана так звана Декларація Бальфура, у якій Великобританія обіцяла євреям в цьому усіляку підтримку та допопогу.
Тим часом, під час першої світової війни Оттоманська імперія була повністю розгромлена і розпалася.
Коли це відбулося, Ліга націй (нагадуємо: організація, що була створена після першої світової війни для підтримки миру та спокію у світі)… так от, Ліга націй надала Великобританії так званий мандат (тобто дозвіл) на керування Палестиною, поки та не зможе перейти до самоуправління.
І Великобританія оголосила про дозвіл євреям повертатися на свою, як кажуть, “історичну батьківщину”.
Втім, спочатку євреї сюди не дуже поспішали - поки Гітлер не захопив владу у Німеччині.
Річ у тому, що там розпочалися масові гоніння на євреїв, їх вбивали, лишали волі, тому всі, хто міг, почали спішно звідти тікати.
Втім, їхали тоді євреї ще у різні краї: хтось до Америки, інші – у країн Європи, але деякі з них почали приїздити і у Палестину.
Зі збільшенням числа емігрантів (так називають людей, що переселяються з іншої країни), почалися багаточисленні сутички з місцевим населенням (тобто, як ви зрозуміли, з арабами).
Щоб зберегти мир у цьому регіоні (частині земного шару), Великобританія вирішила обмежити кількість “прибульців”.
Але після другої світової війни число євреїв, які бажали потрапити у Палестину, ще більше виросло, тому асамблея ООН (керівний орган цієї організації) у 1947 році прийняла рішення про створення на цій території двох країн – єврейського (Ізраїлю) та арабського (Палестини).
Єрусалім же, оскільки його вважають священним як мусульмани, так і євреї разом з християнами, вирішено було залишити інтернаціональним містом (тобто містом, що не належить жодній з країн)
Так і зробили.
Сама ж Великобританія 14 травня 1948 року відмовилася від свого мандату (тобто перестала керувати Палестиною).
У той саме день єврейський лідер Давид Бен-Гуріон оголосив про створення нової держави Ізраїль.
Але арабам таке рішення виявилося не до вподоби, тому невдовзі так звана Ліга (об’єднання) арабських країн у свою чергу оголосила війну Ізраїлю.
Ізраїль прийняв виклик, швидко одержав перемогу, захопив велику частину території Палестини, яку ООН відвів для арабів, а також західну частину Єрусалима.
Але наступного – 1949 року – ООН добився припинення війни, залишивши Ізраїлю саме ту територію, яка була йому виділена раныше.
На деякий час тут настав мир.
Але у 1956 році Єгипет…
Втім, про це ми краще розповімо у наступній нашій розповіді.

Близькосхідна криза

Мир, що настав на цій території, виявився дуже і дуже недовговічним.
Річ у тому, що ще під час арабо-ізраїльської війни 1948-1949 років частину території Ізраїлю, а також невеличку частину Єрусаліму, захопила Йорданія – ще одна з країн цього регіону.
Сам же Ізраїль, заохочуючи переселення євреїв з інших країн Європи, США та Радянського Союзу, почав насильно розселяти палестинців окремими общинами, внаслідок чого ті почали боротьбу за землю.
І наступна війна виникла у середині 1950-х років.
Втім, почалося все це зі звільнення Єгипту, тому на початок невеличка розповідь про цю країну.
У 1922 році Єгипет, що до того був колонією Великобританії, став незалежним королівством. Але, незважаючи на це, британські війська у країні залишалися ще тридцять років.
І ось у 1953 році, у червні, тут виникла революція, внаслідок чого Єгипет був проголошений республікою.
З країни були виведені британські війська, а Суецький канал, що знаходився на території Єгипту, був націоналізований (тобто почав належати цій країні).
Такий плин подій не дуже сподобався Великобританії з Францією, яким цей канал раніше належав (тут була так звана “Загальна компаніія Суецький канал”), тому між ними та Єгиптом виникла нова війна.
Втім, не тільки між цими країнами.
Ізраїль, вбачаючи у цьому загрозу для себе, виступив на боці Великобританії та Франції. Він захопив Синайський півострів і знищив всі єгипетські бази, що були там були розташовані.
Втім, самому Єгипту вдалося відбитися, і у 1958 році він об’єднався з Сірією, створивши нову країну – Об’єднану Арабську Республіку (ОАР).
5 липня 1967 року між ізраїльтянами та арабами виникла ще одна війна, яка тривала, щоправда, шість днів. За цей час Ізраїль встиг знищити єгипетський військовий флот, захопити весь Єрусалім (оголосивши його своєю “вічною та неподільною столицею”), а також захопити ще деякі інші території, що раніше належали арабам.
Нова війна виникла у 1973 році, коли вже Єгипет з Сірією напали на Ізраїль. У відповідь Ізраїль наніс поразку обом цим країнам.
Через три роки почалася війна у Ливані – місцеві мусульмани оголосили війну християнам. У цій громадянській війні взяли участь й біженці з Палестини, які на той час там проживали – вони об’єдналися з мусульманами.
У конфлікті взяли участь також озброєні сили Сірії та ООН.
Ізраїль вторгся у Ливан, спробувавши витиснути звідти палестинців, але це йому не вдалося.
Ще одна широкомасштабна війна розгорілася між багатим нафтою Іраном та Іраком (вона продовжувалася з 1980 по 1988 рік), після чого у 1990 році Ірак окупував нафтоносний Кувейт, але вже наступного року був змушений під впливом ООН звідти відступити.
Потім…
Ні, здається, на цьому перелік війн, що відбувалися у цьому районі вже, як кажуть, на нашій пам’яті, закінчується – і слава богу, як кажуть.
Зараз тут діють мирні угоди між Ізраїлем та Єгиптом, Йорданією та Сірією.
Але чи довго це протягнеться, ми не знаємо. І ніхто, на жаль, цього не знає…

“Холодна війна”

Після другої світової війни найбільшими державами світу стали СРСР та США, які, як ви, напевно, пам’ятаєте, разом воювали проти гітлерівської Німеччини.
Досить скоро відношення між цими двома країнами значно погіршилися.
Почалося все з того, що Радянський Союз у країнах, які визволив від фашизму, почав установлювати свої, комуністичні, порядки (деяке уявлення про них ви вже, сподіваємося, маєте).
Внаслідок цього на території Європи виник так званий “табір соціалізму”, у склад якого, крім СРСР, ввійшли й інші країни – Чехословаччина, Польща, Угорщина, НДР (Німецька Демократична республіка) та деякі інші.
І скоро кордони всіх цих країн були закриті.
Але ви можете спитати: для чого було закривати кордони?
Пояснення дуже просте. Річ у тому, що Сталін (який все ще перебував на той час на чолі СРСР) дуже боявся, що люди цих країн, побувавши у інших містах та країнах Європи, побачать нормальне життя, піднімуть повстання і спробують позбутися комуністичного правління.
Так, до речі, і відбулося пізніше, коли в 1956 році у Будапешті - столиці Угорщини, а також в 1968 році у столиці Чехословаччини – місті Прага - проти комуністичного режиму спалахнули повстання, які Радянський Союз жорстоко подавив.
Розуміючи це, і почав Сталін ще після війни закривати кордони всіх цих країн.
У свою чергу, західні країни (і у першу чергу, США), щоб не дати можливості комунізму поширюватися далі, вже починаючи з 1947 року почали застосовувати так званий “план Маршалла”.
Власно кажучи, це була програма допомоги країнам, що найбільше постраждали під час війни.
Запропонував її тодішній державний секретар США (один з членів уряду) Джордж Катлет Маршалл (саме тому вона й одержала таку назву).
Ці дії допомогли постраждалим від війни країнам Західної Європи дуже швидко відродитися, а США добитися величезного впливу в Європі.
Таким чином, вже через невеликий час після другої світової війни була поділена і Європа (або, як ще кажуть, виникла “залізна завіса”, що поділила Європу на дві частини).
А внаслідок цього виникла так звана “холодна війна”.
Ні, звичайно, самі СРСР та США між собою не воювали. Але вони підбурювали інші країни, внаслідок чого у різних куточках земної кулі почало виникати безліч різноманітних (у тому числі, і військових) конфліктів.
Але першим таким конфліктом між СРСР та США стала так звана блокада Західного Берліну.
Річ у тому, що відразу після війни, як ми вже розповідали, Німеччина була поділена на окупаційні зони.
США, Великобрітанія та Франція контролювали західну частину Берліну, СРСР – східну.
Столиця країни – Берлін – виявився у радянській окупаційній зоні, хоча саме місто при цьому, згідно договору між країнами-переможицями, також було поділено.
І ось у 1948 році Радянський Союз заблокував (тобто закрив) в’їзд у Західний Берлін, змусивши західні країни доставляти туди продукти харчування повітрям (тобто літаками).
Втім, через п’ять місяців ця блокада була знята. Але внаслідок цих дій радянського керівництва між країнами-переможицями виникло непорозуміння, і Німеччина виявилася поділеною на Західну та Східну.
(Пізніше, у 1961 році, була навіть побудована так звана Берлінська стіна, яка розділила це місто на дві половини).
Обидві сторони не довіряли одна одній і чекали нападу у будь-яку мить.
Тому заради безпеки у Європі країни Західної Європи та Північної Америки створили у 1949 році так звану Організацію північноатлантичного блоку (НАТО).
У свою чергу,у 1955 році СРСР заснував Варшавський договір, уклавши союз з країнами Східної Європи, які знаходилися під його контролем.
Обидві сторони почали виробляти та накопичувати ядерну зброю, що призвело до другого конфлікту.
Сталося це у 1961-1962 роках, коли кубинський диктатор Фідель Кастро дозволив розмістити Радянському Союзу свої ракетні бази на острові Куба, що знаходиться у берегів США.
Тодішній президент США Джон Кеннеді наказав своєму флотові захопити Кубу, виникла небезпека нової світової війни, внаслідок чого СРСР погодився піти на деякі поступки.
І, слава богу, як кажуть. Тому що, за думкою одного з видатних вчених, третя світова війна могла б бути і останньою у історії людства.
Річ у тому, що зброї тоді було так багато, а сама вона стала настільки страшною, що застосовування її могло б просто знищити все живе на Землі.
Тому й, слава богу, як ми вже казали, що обидві сторони це зрозуміли і не затіяли нової війни.
Ну от. У 1963 році між СРСР та США був підписаний договір про заборону ядерної зброї.
Але, незважаючи на це, “холодна війна” все ще продовжувалася. Обидві країни підбурювали інші країни до війн та конфліктів.
І лише у другій половині 80-на початку 90-х років ця “війна” нарешті завершилася. В усякому випадку, ми сподіваємося, що це й дійсно так.
Але про це ми розповімо вам трохи пізніше.

 

далі


 


Якщо Ви побачили на цій сторінці помилку, виділіть її мишею і натисніть Ctrl+Enter. Дякую! Познавательно про целки