тисніть тут, якщо зліва не бачите меню...

назад

 

Микита Хрущов

5 березня 1953 року Сталін помер. Велика країна, як кажуть, зітхнула з полегшенням.
Після смерті Сталіна до влади спочатку прийшла група найближчих “соратників” померлого вождя.
Але у вересні того ж року відбувся пленум центрального комітету комуністичної партії, на якому керівником країни став Микита Хрущов (1894-1971).
Почалося поступове закриття багаточисленних концентраційних таборів, де перебували вже згадувані “вороги народу”. І за кілька років сотні тисяч жертв сталінського режиму повернулися додому.
У 1956 році на ХХ з’їзді партії Хрущов засудив політику Сталіна (або, як ще кажуть, “культ особистості” Сталіна).
І на деякий час у СРСР настала так звана “відлига”.
Почала відроджуватися культура, розпочалася підготовка до проведення деяких економічних реформ.
Втім, це зовсім не означало, що зникла держава насильства, якою був на той час СРСР. Зовсім ні. Адже саме за Хрущова були жорстоко придушені у 1956 році національна революція у Будапешті та у 1962 року – робітничі виступи у Новочеркаську.
Але – і це дуже суттєво – поступово почав зникати всеохоплюючий страх, що був властивий всьому радянському суспільству у часи правління Сталіна.
Наступним кроком Хрущова стала так звана реабілітація (виправдання) жертв сталінської політики. Внаслідок цієї дії багатьом невинним людям було повернуто добре ім’я (тобто вони перестали вважатися злочинцями).
Ось тільки сумно, що не всі ці реабілітовані змогли цим скористатися – більшість з них на той час вже була мертві.
Потім почалися “експерименти” в економіці.
Першим був проект Хрущова по освоєнню цілини (тобто пустельних земель) Казахстану та Сибіру.
Після цього він вирішив вирощувати величезну кількість кукурудзи – за американською моделлю її мали використовувати як корм для тварин.
Потім були й інші експерименти. Але швидких змін ані у економіці, ані у сільському господарстві вони не надали.
Втім, за Хрущова люди мали значно менше підстав, аніж у сталинський період, скаржитися на радянський режим.
Адже припинилися масові арешти, терор та “чистки”.
Поступово почав підвищуватися життєвий рівень людей. Значно виросли доході. У людей з’явилися деякі побутові прилади – такі як холодильники, телевізори та таке інше.
Розпочалося будівництво так званих “хрущовських будинків” (або просто “хрущовок”), внаслідок чого мільйони людей почали жити у більш-менш нормальних умовах (перед тим більшість населення СРСР тулилися у так званих комунальних квартирах, де проживало одночасно декілька сімей).
Тим часом “відлига” розпочалася і у культурі.
На початку 60-х років з’явилося багато письменників, які почали розповідати у своїх творах про те, що відбувається навколо.
Їх назвали “шестидесятниками”.
Але саме це й не сподобалося Хрущову. Він виступив з нищівною критикою цих “незрілих інтелігентів”.
Наступні його кроки показують, що Хрущов хотів повернутися до політики “жорсткої руки” (тобто до диктатури).
Але зробити цього він вже не встиг, оскільки у жовтні 1964 року “колеги по владі” змусили його піти у відставку.

Завоювання космосу

Саме за часи перебування Хрущова при владі сталася дуже знаменна подія - російський космонавт Юрій Гагарин першим у світі побував в космосі.
Сталося це 12 квітня 1961 року. Тому з того часу цей день має назву дня космонавтики і вважається у історії (в усякому разі, так вважалося у радянській історії) початком ери засвоєння космосу.
Взагалі ж, ера ця, звичайно, розпочалася значно раніше, причому, пов’язана її історія з військовими.
Річ у тому, що ще у тридцятих роках 20 століття вчені цілого ряду країн почали експериментувати зі зброєю. Саме завдяки цим дослідженням під час другої світової війни з’явилася перша ракетна зброя – німецькі ракети “фау” та знамениті російські “катюши”.
Після війни ці дослідження продовжувалися.
Вчені розуміли, що створення ракет може дозволити людям вийти у відкритий космос, і з початком “холодної війни” між СРСР та США почалася і так звана “космічна гонка”.
Першим “вийшов” у відкритий космос Радянський Союз, який послав свій штучний супутник 4 жовтня 1957 року.
Ця перша космічна ракета, вагою всього 84 кілограми, пролітала одну годину 36 хвилин. Вона відійшла від Землі на 942 кілометри, через три місяця загубила швидкість і згоріла у атмосфері.
Наступного року США запустили свій супутник “Експлорер-1”.
На борту другого радянського космічного супутника знаходилася перша жива істота - собака Лайка.
Тоді, на жаль, ще ніхто не знав, як повернути супутник на Землю, і цей собака загинув у космосі.
12 квітня 1961 року був запущений радянський космічний корабель “Схід”, на борту якого знаходився Юрій Гагарин.
Перша людина у космосі - Гагарін - облетів земну кулю за одну годину 48 хвилин і благополучно повернувся на Землю.
Ця подія, до речі, спонукала тодішнього президента США Джона Кеннеді заявити, що США першими висадяться на Місяці (це, додамо, досить скоро було виконано).
У 1963 році у космосі побувала перша жінка – радянський космонавт Валентина Терешкова.
А 18 березня 1965 року другий пілот радянського космічного корабля “Схід-2” Олексій Леонов вперше у світі вийшов у відкритий космос.
Він відлетів від корабля на п’ять метрів і провів у відкритому космосі дванадцать хвилин.
У 1968 року відбулася трагедія. Під час тренувального політу загинув перший космонавт світ Юрій Гагарин.
Через рік після цього, а саме у 1969 році, американський астронавт Ніл Армстронг, командир космічної експедиції “Аполон-11” першим ступив на поверхню Місяця. Слідом за ним на поверхню цієї планеті ступив ще й інший американський астронавт - Едвін Юджин Олдрін.
З тих пір Місяць “відвідало” дванадцять чоловік, які провели там цілий ряд наукових досліджень. Звідти ж вони доставили на Землю декілька сот місячного грунту.
У 1970 році радянська станція приземлилася на Марсі.
Треба сказати, що в ті, семидесяті роки, у “космічну гонку” включилися також ще й інші країни – Великобританія, Франція, Китай, Індія та Японія.
Кожна з цих країн запустила у космос хоча б один космічний корабель. Деякі з них були супутниками, що використовувалися для зв’язку та завбачень погоди.
У 1975 році відбулася перша у історії освоєння космічного простору стиковка радянського та американського кораблів.
А через шість років – у квітні 1981 року – відбулася ще одна трагедія.
Багаторазовий пілотований транспортний космічний корабель США “Челенджер” з людьми на борту вибухнув через 73 секунди після зльоту.
Ця катастрофа затримала програму використання подібних кораблів - з так званої серії “Спейс Шаттл” (від англійського слова Space Shuttle - космічний човник), які розробляло США - більше аніж на два роки.
У 1986 році Радянський Союз запустив космічну станцію “Мир”. З тієї пори всі космонавти з різних країн відвідують її для проведення експериментів.
Рекорд перебування на цій станції, до речі, складає 365 днів.
Треба сказати, що з послабленням “холодної війни” СРСР та США почали обмінюватися ідеями і спільно втілювати складні проекти – наприклад, будівництво та обслуговування космічних станцій.
У 1997 році удосконалювання комп’ютерної техніки та зв’язку надало можливість США запустити у космос і висадити на поверхню Марса дослідницького робота, що керувався з Землі.
Зображення, що передавав цей робот, бачили не тільки вчені у своїх лабораторіях, а й звичайні люди на екранах своїх телевізорів.
Зараз дослідження космосу продовжується.

Незалежність Африки

Після завершення другої світової війни країни Європи раптом зрозуміли, що вони вже не здатні утримувати свої, як кажуть, заморські колонії. Наприклад, ті, що знаходилися у Африці.
Саме тому багатьом з цих африканських країн вдалося добитися своєї незалежності: одним - мирним шляхом, іншим – за допомогою зброї.
Спочатку кордони цих країн лишалися такими ж, якими їх установили європейці під час розподілу Африки наприкінці 19 століття.
Але з часом у цих країнах виникли війни, причиною яких найчастіше було прагнення народів окремих областей добитися незалежності і побудувати свої, незалежні, держави.
Так було, наприклад, у Ефіопії, Нігерії та Конго.
Втім, були й інші причини. Так, наприклад, у деяких країнах між окремими групами виникла боротьба за владу, внаслідок чого у там до влади прийшли військові або була установлена диктатура.
Серед таких країн можна назвати Бурунді, Анголу та Руанде.
Проблеми були й у тих країнах, де білошкірі громадяни намагалися утриматися у владі – так, наприклад, було у Родезії, Алжирі та Південно-Африканській республиці.
Особливо важко проходив цей процес у Південноафриканській республиці, де починаючи з 1948 по 1990 рік застосовувалася так звана система апартеїда, що не допускала негрів до влади.
Апартеїд – це політика розділу населення країни на білих та чорних (тобто негрів). Про це ми далі розповімо трохи докладніше.
Коли ж апартеїд був скасований, на перших ж вільних виборах президентом країни став чорношкірий Нельсон Мандела.
Багато було й інших проблем.
Адже, домігшись самостійності, ці країни стикнулися з тим, що треба самостійно вирішувати багато питань - створювати адміністрацію (тобто керівництво країни), судові органі, систему освіти та охорони здоров'я.
Спочатку довелося їм будувати й свою економіку.
Але найголовнішою проблемою незалежних африканських країн став голод.

Мартін Лютер Кінг

У другій половині 20 століття багато людей вважалися неповноцінними (другосортними). Причиною цього могли бути національність, колір шкіри та навіть стать.
Особливо це проявлялося у відношенні до негрів.
Так, наприклад, у південному штаті Алабама (США) ще довго зберігалося нерівність між білими та чорними громадянами.
Чорні (негритянські) діти не мали права вчитися у тих самих школах, що й білі.
Дорослі ж негри повинні були користуватися окремими кав’ярнями, ресторанами, пляжами і навіть туалетами.
Перші протести проти цієї несправедливості розпочалися на півдні США.
Але серйозні хвилювання розпочалися у 1955 році, коли у місті Монтгомері заарештували негритянку похилого віку Розу Паркс за її відмову залишити місце у автобусі, що призначався лише для білих.
І тоді негритянський священик, доктор Мартін Лютер Кінг (1929-1968), закликав своїх співгромадян до опору.
Методи Кінга були у чомусь схожі на методи Махатми Ганді (пам’ятаєте, ми про нього вам розповідали трохи раніше?).
Мартін Лютер Кінг пропонував боротися з державою мирним шляхом, тобто без пролиття крові.
За його закликом, наприклад, негри міста Монтгомері, де жила Роза Паркс, зовсім припинили користуватися автобусами, внаслідок чого автобусна кампанія понесла величезні збитки.
Але найбільшою акцією (виступом) протесту був марш 1963 року на Вашінгтон з вимогою загальної рівноправності.
У марші взяли участь більше, аніж 250 тисяч чоловік, і уряд США наступного року змушений був прийняти так званий Акт про громадянські права.
Згідно з цим актом, білі та чорні громадяни почали вважатися рівними.
Мартін Лютер Кінг був чудовим оратором.
Він вірив, що тільки мирним шляхом можна добитися перемоги – і сама ця історія підтвердила справедливість цієї його віри.
Але, на жаль, самого Мартіна Лютера Кінга у 1968 році було вбито.

Нельсон Мандела

Тим часом, уряд Південно-Африканської республіки ще більше посилив апартеїд.
Слово “апартеїд” означає “розділення”.
І так воно й було – адже країна була поділена на окремі райони для білих та чорних.
Білі люди одержували кращу роботу. Та вони й жили у кращих умовах.
Неграм же лишалося те, що було погірше. Вони жили у перенаселених районах, у домах без елементарного комфорту - наприклад, без електрики та водопороводу.
І ось у 1960 році неозброєні негри вийшли на мирну демонстрацію. Але, незважаючи на це, поліція відкрила вогонь, внаслідок чого було вбито 69 чоловік.
Під впливом цієї події виникла партизанська армія “Умконто ве Сізве” (що у перекладі означає “спис народу”) на чолі з Нельсоном Манделою.
Почалася активна боротьба проти уряду та його політики апартеїду, за що у 1964 році Манделу заарештували і кинули у тюрму.
Ці дії уряду првернули увагу і викликали протести людей всього світу. Не тільки у Південній Африці, а й у багатьох інших країнах розгорнувся рух за його визволення.
Але, незважаючи на це, Мандела провів у тюрмі цілих 18 років. І був звільнений лише у 1990 році.
А скоро був заборонений і апартеїд.
У 1994 році відбулися перші вільні вибори, у яких право голосу було надано всім повнолітнім жителям країни. У тому числі і неграм.
Партія Мандели – Африканський Національний Конгрес – виграла вибори величезною кількістю голосів, і Нельсон Мандела став президентом країни

В’єтнамська війна

До другої світової війни В’єтнам разом з Камбоджею та Лаосом входили у склад французської колонії Індокитай.
Під час війни В’єтнам окупували японці.
Саме під час цієї окупації й виникла на території цієї країни так звана ліга (об’єднання) В’єтмінь, яку очолив комуніст Хо Ши Мін.
Після поразки японців ця ліга оголосила В’єтнам незалежною державою.
Але країна-переможець Франція відмовилася визнати уряд Хо Ши Міна, і між В’єтнамом та Францією виникла війна (її називають першою індокитайською війною).
Втім, досить скоро, а саме, у 1954 році, ця війна завершилася поразкою французів, внаслідок чого у місті Женева була укладена міжнародне угода.
Згідно з цією угодою, В’єтнам був поділений на дві частини - Демократичну Республіку В'єтнам (або, як ще кажуть, комуністичну Північ) та Республіку В’єтнам (некомуністичний Південь).
Між цими двома частинами однієї країни виникла громадянська війна.
Скоро північний В’єтнам почав допомагати комуністам Півночі (яких називали в’єтконговцями) скинути свій уряд.
Не бажаючи подальшого поширення комунізму на цій території, США у свою чергу почали допомагати уряду Південного В’єтнаму.
Спочатку США надсилали лише гроші та військову техніку.
Але згодом конфлікт між північним та південним В’єтнамом набрав великого розмаху, і вже починаючи з 1965 року США почали відправляти на допомогу Півдню також і свої війська.
Одночасно, для того, щоб змусити комуністів Півночі не підтримувати в’єтконговців, США почали бомбити міста північного В’єтнаму.
Так розпочалася друга індокитайська війна.
На півдні В’єтнаму виник масовий партизанський рух.
Партизани-в’єтконговці були майже невловимі - адже військові дії відбувалися у джунглях, де вони почували себе значно краще, аніж американці.
До того ж, в’єтконговці побудували складну мережу підземних лабіринтів, періодично з’являючись звідти на поверхні і атакуючи американців.
Саме раптовість цих нападів й забезпечувала їх невловимість.
Розповідають, що у цих підземних лабіринтах ховалося більше, аніж 16 тисяч чоловік.
Для того, щоб знищити можливі укриття в’єтконговців, американці почали обприскувати (тобто обробляти) з повітря в’єтнамські села, а також окремі участки джунглів так званими дефоліантами – хімічними речовинами, що знищували рослини.
Треба сказати, до речі, що північному В’єтнаму у свою чергу допомагав Радянський Союз.
Друга індокитайська війна була першою у історії війною, що широко освітлювалася телебаченням.
Народи всієї планети бачили всі ці події. Тому дуже скоро у світі (і у першу чергу, у самому США) виник антивоенній рух.
Люди почали виходити з протестами на вулиці міст.
І до 1967 року антивоєнні дії досягли такого накалу, що президент США Ніксон був змушений прийняти рішення про виведення військ з цієї країни.
Але, як це кажуть: скоро казка мовиться – та не скоро дія діється.
Вихід військ США з В’єтнаму розпочався лише у 1969 році - прискорив його наступ у 1968 році в’єтконговців під командуванням майора Тета.
Втім, бої продовжувалися ще до 1975 року, поки Північний В’єтнам остаточно не підкорив південь країни.
І у липні 1976 року тут утворилася Соціалістична Республіка В'єтнам.

Під’йом в Азії

У 1950-х роках після десятирічного відставання від промислово розвинутого Заходу, азіатські країни й самі почали розвиватися.
Першою, звичайно, була Японія.
Незважаючи на те, що її економіка була майже повністю зруйнована під час другої світової війни, завдяки допомозі США ця країна зуміла швидко відновитися.
Спочатку японські підприємства виробляли військове спорядження для так званої корейської війни, що різко “просунуло” японську економіку вперед.
І вже у 70-х роках Японія зайняла друге місце за рівнем економічного розвитку після США.
Сьогодні Японія експортує (продає) у інші країни високоякісні машини, комп’ютери, різноманітну апаратуру, офісні меблі та багато чого іншого.
У виробництві машин та комп’ютерів тут широко використовуються роботи.
Серед інших країн Азії можна назвати також такі країни, як Тайвань, Малайзію та Південну Корею.
Як і Японія, вони також вміло використовують у виробництві комп’ютери та роботи.
Основою розвитку Гонконгу стали торгівля та банківська справа.
Але у середині 90-х років всі ці країни столкнулись з серйозними економічними труднощами.
Річ у тому, що у 1997-1998 роках ці “азіатські тигри”, що бурхливо розвивалися (а саме Південна Корея, Індонезія, Малайзія, Сінгапур) пережили щось подібне на період “великої депресії”, яке свого часу пережили США та країни Європи.
Криза торкнулася навіть Японії.
Внаслідок цих події у багатьох країнах Азії відбулося різке падіння життя. Виникли масові акції протесту громадян, і місцями навіть відбулася зміна урядів.
Цікаво, що у Південної Кореї під час цієї кризи уряд закликав громадян здати свої цінності для забезпечення золотого запасу країни, і громадяни дисципліновано погодилися.
Тим часом…
Втім, повернемося знову трохи в глиб історії.

Леонід Брежнєв

Леонід Брежнєв (1906-1982) керував СРСР з 1964 року.
Саме він очолив змову проти Хрущева, ставши після нього “головною людиною країни”.
За період перебування Брежнєва на цій посаді країна почала, як кажуть, поступово скочуватися у економічне та політичне провалля. Дуже добре цю ситуацію характерізує жарт, що виник саме у ті часи.
Питання: що робить капіталізм (тобто розвинуті країни Заходу) на краю провалля?
Відповідь: Він дивиться, чим СРСР займаємося унизу.
У кожному жарті, як кажуть, є доля істини.
Саме так все й відбувалося - у той час, як інші країни світу швидкими темпами розвивалися, Радянський Союз все ще залишався бідним (тобто стояв, як кажуть, на місті).
Тому й називають у історії цей період “застійним”.
Втім, у вищих ешелонах влади у той саме час був “розквіт комунізму” – керівники країни багатіли, як кажуть у народних казках, “не днями, а часами”.
Чому ж так відбувалося?
Річ у тому, що керівництво країни відхиляла будь-які реформи, намагаючись зберегти режим, що забезпечував би їй владу, стабільність та широкі привілеї.
Темпи зростання промисловості та сільського господарства різко знизилися.
Науково-технічний прогрес сповільнився.
Тому й не дивно, що за цей період країна відстала у своєму розвитку від інших країн світу, як кажуть, “на ціле життя”.
Одночасно, великі гроші витрачалися на розвиток військової промисловості (а отже, і на війну).
Знову відродилися “золоті часи” комуністичної “інквізиції”.
Органи безпеки посилили боротьбу з інакомислячими – тобто людьми, що думали якось інакше – не так, як це годилося думати у такій “великій країні”.
Брежнєв особисто підтримував репресивні дії проти супротивників існуючого ладу у країні.
Втім, треба сказати, що за часи Брежнєва трохи згасла “холодна війна”.
Річ у тому, що через деякий час після “воцаріння” Брежнєва США почали менш насторожено відноситися до СРСР.
Але все перекреслила розпочата Брежнєвим у 1979 році війна у Афганістані (ми про це ще трохи розповімо).
Брежнєв жорстко керував країнами так званої “соціалістичної співдружності”, які знаходилися під контролем СРСР.
Коли ж якась з цих країн намагалася активно проводити свою, власну, політику, він вводив туди війська.
Так відбулося, наприклад, у 1968 році з Чехословаччиною, коли там було подавлено повстання.
А у 1980 році готувалася військова інтервенція (тобто ввід військ) у Польщу.
Взагалі ж, Брежнєв обожнював різноманітні нагороди та звання, якими постійно сам себе нагороджував.
Так, він став чотири рази Героєм Радянського Союзу та Маршалом Радянського Союзу.
Величезне марнославство Брежнєва породило множину анекдотів.
А наприкінці “правління” він навіть прославився як “видатний літератор”.
Річ у тому, що групі відомих радянських журналістів було доручено написати мемуари (спогади) Брежнєва.
Ці спогади - “Мала земля”, “Відродження” та “Цілина” - були включені у всі шкільні та вузівські програми для вивчення.
З середини 1970-х років здоров'я Брежнєва різко погіршилося, а на початок 1980-х років він вже навіть мало що розумів.
У цей час країною правили найбільш впливові члени керівництва Радянського Союзу.
Помер Леонід Брежнєв у 1982 році.

Війна в Афганістані

У 1978 році в Афганістані відбувся державний переворот.
До влади прийшла так звана Народно-демократичною партія, яку підтримував СРСР.
Саме тому, коли у Афганістані розгорнулася громадянська війна, Радянський Союз почав надавати усіляку допомогу цій партії, а потім – у 1979 році – навіть ввів туди війська.
Так розпочалася афгано-радянська війна, що продовжувалася десять років.
Ця війна завершилася лише у 1989 році, вже у часи Горбачова, коли Радянський Союз нарешті вивів звідти свої війська.
А через три роки пав і уряд, за який так довго воював СРСР.
Країна стала називатися Ісламською державою Афганістан, а президентом країни став Раббані.
Але з середини 1990-х років більша частина территорії Афганістану перейшла під контроль руху “Талібан”.

Перебудова

Через деякий час після смерті Леоніда Брежнєва, а саме у 1985 році, новим генеральним секретарем ЦК КРПРС (тобто Центрального комітету комуністичної партії Радянського Союзу), став Михайло Горбачов (народився у 1931 році).
Додамо, що пізніше Горбачов став також і першим президентом СРСР.
А також й останнім – адже вже у 1991 році Радянський Союз перестав існувати.
Втім, деякий час, і досить незначний, на чолі країни після Брежнєва перебували ще й Юрій Андропов та Костянтин Черненко (обидва дуже скоро померли, бо були дуже старенькі), але про них ми нічого розповідати не будемо.
Ось навколо Горбачова й зібралася невеличка група керівних діячів КПРС, які оголосили ідею перебудови.
Метою перебудови було збереження радянської системи шляхом її покращення. Тобто керівники країни зовсім не збиралися знищувати тоталітарний комуністичний режим.
Саме тому й ставилася дуже розпливчате завдання – побудувати, як висловлювався тоді Михайло Горбачов, “соціалізм з людським обличчям”.
Що це таке, особисто ми пояснити завагамося. Та й, здається, зараз вже навряд чи хто з нині живучих на цій землі людей зможе до ладу розповісти, що ж тоді малося на увазі.
Практично ж реальна влада повинна була залишатися у руках все тих же партійних структур. Так, наприклад, в Україні перебудову “очолював” перший секретар ЦК КПУ (Центрального комітету комуністичної партії України) Володимир Щербицький.
Але наслідки виявилися зовсім не такі, які бажали і сподівалися побачити Горбачов зі своїми однодумцями. І через деякий час керівники та ініціатори перебудови вже не могли її контролювати.
А почалося все з так званої “гласності”, яка повинно була стати аналогом (тобто подобою) існуючої у розвинутих країнах світу “свободи слова”.
Виражалася ця “гласність” у тому, що людям була надана можливість отримати інформацію про все, що діється у країні та у світі – адже до того часу “радянський народ” (як називалися тоді мешканці СРСР) нічого про це не знав.
Завдяки напливу інформації люди почали інакше оцінювати як самих себе, так і всю ситуацію у країні, змогли зробити власні висновки. Змінилося ставлення людей до багатьох речей.
Втім, “гласність” виявилася скоріше “півгласністю”, що пітвердила ситуація, яка склалася під час вибуху Чорнобилю, коли правду про ці події майже ніхто не знав (про Чорнобиль ми вам ще розповімо).
Навесні 1989 року відбулися перші після 1917 року вільні вибори до Верховної Ради СРСР (керівного органу країни).
Було прийнято рішення про існування у країні різноманітних політичних партій (до цього, як ми вже розповідали, “право на життя” мала лише одна партія – комуністична).
З часом в усіх республіках, краях та областях колишньої “комуністичної імперії” виникли різноманітні рухи та течії, які намагалися вивести свої республіки зі складу СРСР.
Внаслідок всіх цих процесів Радянський Союз почав поволі розпадатися. Першими спробували вийти з нього республіки Прибалтики.
Втім, намагаючись зберегти єдність “єдиної та неподільної” держави, як колись це намагалися зробити російські монархісти (тобто прихильники царизму), спочатку уряд прийняв закон, що лише за словами надавав можливість республікам вільного виходу зі складу СРСР.
У республіках цей закон був названий “законом про невихід”.
І лише влітку 1990 року Горбачев запропонував ідею утворення Союзу суверенних (незалежних) держав.
Тим часом, стало помітно, що на практиці перебудова мало що змінила у житті людей. Економічне становище країни все більше погіршувалося. Все більше зростали ціни.
Тому й не дивно, що велика кількість людей знову почала схилятися до ідеї нового об’єднання у складі Радянського Союзу.
І 19 серпня 1991 року комуністами-реакціонерами була зроблена спроба реакційного перевороту. Скориставшись відсутністю у Москві Горбачова, який перебував тоді у Криму, змовники сформували так званий Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС).
Але погана підготовка до перевороту та рішучі дії Бориса Єльцина та його прихильників у Москві допомогли перемогти змовників.
Саме ця спроба перевороту й прискорила ті процеси, проти яких вона була направлена.
Одна за одній республіки проголошували свою незалежність (Україна свою незалежність оголосила 24 серпня 1991 року).
І скоро СРСР як держава перестав існувати - 7-8 грудня того ж року лідери України, Росії та Беларусі на зустрічі у Беловежській Пущі утворили так звану Співдружність незалежних держав (СНД).
Так замість одного СРСР виникло 15 нових, незалежних держав.

 

далі


 


Якщо Ви побачили на цій сторінці помилку, виділіть її мишею і натисніть Ctrl+Enter. Дякую! заказать плов стоимость, услуги - выездной шашлык и плов