тисніть тут, якщо зліва не бачите меню...

назад

 

Стародавній Рим

За легендою, Рим був заснований 21 квітня 753 року до нашої ери двома братами-близнюками Ромулом і Ремом, яких за наказом батька у корзині було кинуто у ріку Тибр.
Лише чудом діти не загинули, а опинилися на березі, де їх вигодувала своїм молоком волчиця.
Пізніше їх знайшли пастухи, діти підросли і жорстоко помстилися кривднику.
Саме в пам'ять про ті події Ромул і Рем і заснували нове місто.
Але вибираючи назву дуже посварилися, бо кожен хотів, щоб воно було названо на його честь, побилися, Ромул вбив Рема і назвав місто на свою честь – Рим (латинською Рома), ставши першим його царем.
За деякий час з невеликої групи селищ, що населяли злочинці та утеклі раби, Рим став величною столицею Римської імперії.
Спочатку Римом керували царі.
Але пізніше, десь у 509 році до нашої ери, шостий римський цар Тарквіній Гордий був вигнаний з Рима, і на протязі наступних 500 років Рим був республікою, головним законодавчим органом якого став Сенат, що складався з мешканців міста вищого благородного стану на чолі з двома старшинами. Вільне населення Риму складало три великі групи: патриції, плебеї та пролетарії...
Патриції (латинською - "ті, що мають батьків") були найбільш привілегійованнім населенням Риму. Вони об'єднувалися за родами і були найчастіше значними громадянами міста.
Плебеї (від латинського слова "плео" - "я заповнюю"), як правило, були нащадками звільнених рабів або людей, що добровільно переселилися у Рим з інших місць.
Пролетаріями ж у давньому Римі називали найбідніший, як кажуть, прошарок населення, тобто людей, які зовсім не мали ніякого майна.
Усе населення міста об'єднувалося за родами, на чолі яких стояли старшини, що мали право страчувати або продавати у рабство будь-кого з членів свого роду.
Ці роди об'єднувалися в союзи - так звані курії, які у свою чергу об'єднувалися у племена - триби.
Приблизно до 50 року до нашої ери Рим завоював більшість земель, що були розташовані поблизу Середиземного моря. Але суперніцтво між армійськими керівниками та внутрішні протиріччя втягнули Рим у криваву війну.
Республіка розпалася.
Гай Юлій Цезар, римський полководець, взяв владу у свої руки і став самостійно керувати країною. Але у 44 році до нашої ери його вбили змовники-сенатори, що сподівалися відновити республіку.
Серед керівників цього заколоту, до речі, був і сенатор Марк Брут, який, згідно з переказами, першим наніс Цезарю удар кинджалом в живіт, на що той, озирнувшися, вигукнув: "І ти, Брут?"
З того часу ім'я Брута на довгий час стало символом зради.
Але змовникам не вдалося втілити в життя свій задум, вони спішно накивали п'ятами, зібрали значне військо і вирушили на Рим, але у 42 році були повністю розбиті військом під керівництвом Антонія і Октавіна, названого сина Цезаря.
Після перемоги влада у Римській імперії була поділена між Антонієм, Октавіаном та Лепідом, ще одним полководцем, союз яких був назван триумвіратом.
Втім, невдовзі Октавіан влади Лепіда позбавив.
Марк Антоній одружився з єгипетською царицею Клеопатрою, став жити в Олександрії і взагалі поводитися як східний монарх, навіть оголосивши себе божеством, новим Діонісом (за уявленнями греків, богом виноградарства та виноробства).
Землі ж у східних провінціях він пороздавав своїм друзям, Клеопатрі та її дітям як свою власність.
Цією обставиною скористався Октавіан і примусив сенат оголосити війну Клеопатрі (а, отже, і Антонію), внаслідок чого у 31 році до нашої ери Єгипет був зайнятий військами Октавіана, а сам він став єдиним правителем Риму.
На відміну від Цезаря, Октавіан відмовився від звання диктатора і урочисто оголосив про відновлення республіки, за що вдячний сенат нагородив йому почесним прізвиськом Август (тобто священний, високий) – епітет, яким називалися до того часу лише божества.
Після цього йому було ще присвоєно звання "батько вітчизни", а найменування "імператор" (від латинського слова imperator — повелитель) стало його постійним титулом.
Втім, ідея монархії на ті часи була неприйнятною для римлян, оскільки вони звикли вважати себе рівноправними.
Тому Август всіляко підкреслював вірність традиціям республіки, фактично ж, спираючись на армію, керував країною один.
Октавіан запропонував оголосити покійного батька, Юлія Цезаря, богом.
А оскільки сам Август свого часу був усиновлений Цезарем, то й він автоматично ставав сином бога.

Карфаген

На початку 3 століття до нашої ери Рим був вже досить великою державою.
Але цього римлянам здавалося замало, тому їх погляди все частіше зверталися на інші, ще не завойовані ними теріторії.
Так вони звернули свою увагу і на розташований неподалік родючий острів Сицилію.
Але, щоб добути його, римлянам довелося зіткнутися з іншою міцною державою - Карфагеном.
Карфаген - давнє місто-держава у Північній Африці (район сучасного міста Туніс) - було засноване у 825 році до нашої ери фінікійцями, про яких ми вам вже раніше розповідали, а саме виходцями з міста Тир.
За легендою, фінікійцями керувала цариця Дидона, сестра самого царя.
Її коханець Еней, про якого ми вже згадували, покинув її, попливши далі, в Італію, де начебто пізніше його нащадки заснували Рим.
А Дидона спалила себе на багатті, не в змозі перенести цього горя.
Так розповідає легенда.
Невідомо, як там все було насправді, але відомо, що далі було ось що.
На початку 3 століття, захопивши Північну Африку, майже всю Сицилію (крім міста Сиракузи), Сардинію та Південну Іспанію, Карфаген перетворився на могутню державу Середньовіччя.
Саме ця обставина - володіння Карфагеном більшою частиною Сицилії - й привела до виникнення трьох війн між ним та Римом, які названі були пізніше Пуничними.
Ця назва - Пуничні війни - виникла завдяки римлянам, які за темний колір шкіри називали карфагенян "пунийцями", що у перекладі з латинської мови означає “пурпурний”).
Взагалі ж, хронологія цих війн така:
Перша Пунична війна - 264-261 рр. до н.е.
Друга Пунична війна - 218-201 рр. до н.е.
Третя Пунична війна - 149-146 рр. до н.е.
Перша Пунічна війна продовжувалася 23 роки і завершилася повною перемогою римлян.
Але військова міць карфагенян не була зломлена, тому через деякий час виникла нова, вже друга Пунічна війна.
Карфагенські війська у цій війні очолив двадцятишестирічний полководець Ганнібал - смілива, але водночас, обережна та обачна людина.
Весною 218 року до нашої ери Ганнібал виступив на Рим зі своїм військом.
Римляне очікували вторгнення пунійців з моря, але Ганнибал перехитрив їх.
З своєю стотисячною армією та бойовими слонами він зробив те, що римляни вважали неможливим - переправився через Альпи, найвищі гори в Європі, і несподівано напав на римлян.
(Треба сказати, щоправда, що після цього переходу у Ганнібала залишилася лише третина війська - інші дві треті загинули у Альпах).
Стрімкість та раптовість вторгнення у Італію принесли йому цілий ряд блискучих перемог.
Так, Ганнібал розбив військо консула Сципіона, знищив легіони Семпронія, а у квітні 217 року до нашої ери, пройшовши Етрурію, розбив військо ще одного консула - Фламінія.
У наступному році у битві, що відбулася поруч з відомим нині всьому світові містечком Канни (де зараз відбуваються знамениті Каннські кінофестивалі), Ганнибал одержав блискучу перемогу, знищивши майже 80-тисячне військо римлян.
Але наслідки цієї перемоги Ганнібал так і не зумів використати - римляни швидко зібрали нову армію, розпочавши нові військові дії.
Саме у цей час і відбувся перелом у цій війні - не на користь карфагенян.
Виявилося, що римляни мали можливість відновлювати свої сили, набираючи нові війська з мешканців Середньої Італії.
Сили ж Ганнібала, який зі своїм військом провів в Італії на той час вже п'ятнадцять років, не поповнювалися: карфагенський уряд, побоючись впливу Ганнібала, нічим йому не допомагав.
Це й позначилося надалі на ході всієї цієї війни.
Вирішальний бій відбувся у 202 році до нашої ери поблизу містечка Зама, на південь від Карфагену - саме тут Ганнібал вперше потерпів поразку.
Карфагеняне були змушені укласти мир на дуже тяжких умовах.
Вони повністю втрачали всі свої володіння, крім невеличкої території у Північній Африці, а також весь свій флот та слонів (яких широко використовували, у тому числі у військових діях проти римлян).
Крім того, карфагеняни повинні були виплатити римлянам також величезну суму - 10 000 талантів - гроші, на той час дуже немалі.
Також римляни вимагали видати їм Ганнибала, але тому вдалося втекти.
Втім, римляни постійно переслідували його. Тому, проживши декілька років в одній з держав Малої Азії, Ганнібал, відчуваючи, що виходу у нього іншого немає, покінчив своє життя самогубством.
Так закінчилася ця війна.
Втім, не так. Тому що через сорок років після смерті Ганнібала римляни оголосили Карфагену третю Пуничну війну.
Закінчилася вона повним розгромом Карфагену. Римляни взяли місто штурмом і повністю зруйнували його.
Частину ж території держави Карфаген (а точніше, того, що від неї ще залишалося) вони перетворили у римську провінцію Африку, іншу частину передали країні Нумідії.
Після чого римляни розгромили Македонію, розбили війська сірійського царя, а пізніше підкорили своїй владі Грецію та західну частину Малої Азії.

Етруски

Іншим скореним римлянами народом були етруски.
Походження етрусків невідомо, але деякі обставини їх життя та уявлень дають вченим підстави гадати, що хоча б деяка частина з них прийшла на ці землі зі Сходу.
Етруски жили на теріторії Італії. Перші їх поселення виникли ще у 11 столітті до нашої ери. А свого найвищого розквіту етруське суспільство досягло у 7-6 століттях до нашої ери.
Етруски не були єдиним народом - існували окремі їх поселення (міста-держави), якими керували царі.
Етруски були чудовими майстрами. Вони вели жваву морську торгівлю з греками, єгиптянами та іншими народами.
У ті часи торгівля була тісно пов'язана з піратством, тому слава етруських пиратів змушувала тріпотіти всі навколишні народи.
Релігія етрусків була своєрідною.
Наприклад, вони вважали, що життя людини не закінчується з її смерттю, тому будували величезні "міста мерців", де було все, що, на думку етрусків, могло знадобитися небіжчику у "потойбічному" житті - житло, речі.
Ці "міста мерців" - акрополі - часто за своїми розмірами навіть перевищували розміри поселень живих.
Але розквіт етруської культури продовжувався недовго.
Спочатку етруски одержали декілька поразок від греків, а через деякий час останнє місто-держава етрусків була захоплена Римом.
Цікаво, що вплив етрусків на римлян був величезним. Вчені навіть вважають, що те, що доненавна вважалося типово римським, у більшості випадків перейшло до римлян саме від етрусків.
Як, наприклад, звичай улаштовувати на похоронах небіжчиків бої, коли двох або більше бранців змушували битися одне з одним, як кажуть, не на життя, а на смерть.
Таким чином, це було начебто жертвопринесення, яке, щоправда, проводив не священик, а самі бранці.
Саме з цих боїв, як вважають учені, і народилися пізніше так звані гладіаторські бої.

Cпартак

Гладіаторами (від латинського слова gladius - меч) у давньому Римі найчастіше ставали раби або військовополонені.
Рабів у Римі у той час було більш аніж достатньо. У багатих мешканців міста їх було сотнї, а у декого- навіть й тисячі.
Раби сіяли та вбирали хліб, будували будинки, виготовляли зброю.
Деякі з рабів ставали гладіаторами.
Гладіаторів змушували боротися на арені цирку між собою або з дикими звірами.
А для того, щоб ці бої було зручніше дивитися, давні римляни побудували величезні амфітеатри - споруди, що були схожі на сучасні палаци спорту, з круглою площадкою в центрі та місцями для глядачів.
"Свято" розпочиналося з параду гладіаторів. Спочатку гладіатори билися дерев'яною зброєю, потім сурмили труби, і розпочинався справжній бій.
Брали участь у тих боях багато гладіаторів. Так, наприклад, у 216 році на одному з "свят" боролися між собою 44 гладіатори, а у 183 році за один виступ пішли на смерть не менш, аніж 200 гладіаторів.
Часто гладіаторам давали неоднакову зброю, а шоломи робили з такими вузькими отворами для очей, що гладіаторам доводилося боротися майже нічого не бачачи.
Це робилося для того, щоб гладіатори не могли відразу вбити одне одного. Адже давнім римлянам так було цікаво дивитися на цю "дію"!
Коли один з гладіаторів виявлявся пораненим, доля його була в руках у глядачів. Якщо ті вирішували зберегти йому життя, то підіймали великі пальці руки догори. Якщо ж ні - опускали великі пальці униз.
Гладіатори навчалися в спеціальних школах.
Римські закони не визнавали за рабами ніяких прав. Раби вважалися лише речами, які належали хазяєвам так саме, як будинки або домашня худоба.
Тому й зрозуміло, що раби ненавиділи своїх хазяїв, користуючись будь-якою можливістю для побігу.
А інколи навіть підіймали повстання, найбільшим з яких було повстання кінця 70-х років 1 століття до нашої ери під керуванням Спартака.
Спартак народився у Фракії (територія нинішньої Болгарії).
Колись він боровся проти римлян, потрапив у полон, спробував втекти і на знак покарання був відправлений у школу гладіаторів міста Капуя.
Але влітку 73 долі до нашої ери, разом з іншими двохстами гладіаторами, він знову втік.
Перший загін римських солдат, що був посланий проти втікачів, був розбитий, і в рабів з'явилися перші мечі.
Проти Спартака був посланий новий загін, який перекрив єдиний хід, що вів на вершину гори, де сховалися гладіатори.
Але Спартак з товаришами сплели з лози довгі східці, спустилися униз стіною і, напавши на римлян, перебили їх.
Потім Спартак рушив багатими областями Південної Італії.
До нього сталі приєднуватися інші раби.
Отут вже римляни стривожилися не на жарт, і пізньою осінньою порою проти армії Спартака, яка на той час почала швидко зростати, було послано дванадцятитисячне військо на чолі з претором Варінієм.
У відповідь Спартак показав свої можливості полководця, вщент розбивши це, а пізніше ще більш численне військо.
До армії Спартака продовжували приєднувалися все нові загони повстанців.
Влітку 72 року до нашої ери проти Спартака виступили два консули - Геллій та Лентулл.
І їх переміг Спартак.
Внаслідок цієї перемоги шлях до Альп, через які раби могли вийти з території Риму, було відкрито. Але повстанці настільки повірили у свою могутність, що вимагали Спартака йти на Рим звільняти своїх товаришів.
І Спартак повернув назад. Він розумів, що з цим невеличким загоном вони не зможуть перемогти величезну і могутню армыю римлян, але не хотів кидати своїх товаришів.
У 71 році до нашої ери відбувався новий бій, останній.
Воїни Спартака билися, як леви, але сили були нерівні. Сам же Спартак, який завжди був серед перших, потрапив в оточення.
Він ще міг скористатися конем для втечі. Але не скористався, вважаючи це недостойним вчинком.
Так і загинув разом з іншими гладіаторами.
Жорстоко покарали римляни повсталих рабів. Біля шести тисяч повстанців було розп'ято на хрестах уздовж дороги із Капуї у Рим.
Але довго не забували про це повстання раби…

Палестина

А зараз уважніше подивимося на одну з областей Римської імперії -Палестину. Або провінцію, як тоді називалися країни, що були під владою Риму.
Палестина була завойована римським полководцем Помпеєм у 63 році до нашої ери, ставши таким чином частиною Римської імперії.
Наприкінці 1 століття до нашої ери правителем Палестини став цар Ірод, який, за біблійною легендою, наказав перебити у Віфлеємі всіх малюків чоловічої статі, коли дізнався, що там народилося дитя, що стане царем юдейським.
Втім, історією цей факт не підтверджується.
Але відомо, що був Ірод і дійсно жорстоким царем, і що за наказами його знищено було безліч людей.
У тому числі власна дружина з дитиною, довідавшись про що сам римський імператор Август висловився так: краще бути "поросям Ірода, аніж його сином". Це, втім, не змінило його відношення до Ірода, якому він протегував.
Правління Ірода супроводжувалося масовими виступами, на які він відповідав не менш масовими репресіями.
Він обкладав населення величезними податками, конфісковував землю у своїх супротивників, роздаючи її своїм родичам і приближеннім.
У 4 році до нашої ери Ірод помер. Смерть його викликала нові хвилювання, що були жорстоко придушені римлянами.
На рубежі нової ери намісник Сірії Квінтілій Вар розгромив повстанців, і дві тисячі чоловік було розіп'ято на хрестах.
У 6 році (вже нашої ери) Юдея і Самарія – дві області Палестини - були перетворені на імператорську провінцію, тобто провінцію, що керувалася намісником, який безпосередньо призначався імператором.
Цей час – початок нового тисячоліття – був часом тяжким для населення Палестини (втім, як і для всіх народів, що ввійшли у склад Римської імперії).
Зростала кількість неімущих, а разом з тим, і різниця між багатством та бідністю.
Одночасно, майже повністю стерлася межа між вільною і рабською працею. Хліборобство прийшло у занепад.
На вулицях міст і сіл всією територією Римської імперії з'явилася величезна кількість мандрівних проповідників, що сповіщали близький прихід спасителя, месії – помазаника божого, який звільнить народ і стане справжнім, добрим і гуманним, царем.
Саме у цих умовах і народилася нова релігія – християнство.

Виникнення християнства

Це сталося на 30-му році правління імператора Августа на далекій окраїні Римської імперії. У Палестині проста селянська жінка Марія народила від самого бога сина на ім'я Ісус.
Так розпочинається легенда, що лягла у основу нової релігії -християнства, священною книгою якого вважається Біблія.
Коли Ісус став дорослим, він пішов з дому, щоб проповідувати своє вчення. У мандрах Христа супроводжували 12 учнів, так званих апостолів.
Три роки мандрував Ісус, доки не прийшов у Єрусалім - столицю тодішньої Юдеї, де представники старої віри, жреці храму, вирішили розправитися з проповідником нової віри.
Вони підкупили за 30 серебряних монет одного із апостолів – Юду, щоб той виказав Ісуса.
Рада єрусалімських жреців – синедріон – засудила Ісуса до страти.
Римський намісник у Юдеї (прокуратор) Понтій Пілат затвердив вирок.
І разом з двома розбійниками Ісус був розіп'ятий неподалік від Єрусаліма на пагорбі під назвою Голгофа.
Але на цому історія ця не закінчилася.
На третій день після своєї смерті Ісус воскрес із мертвих і став з'являтися учням, а на сороковий день вознісся на небо, на прощання пообіцявши повернутися на землю для того, щоб воскресити мертвих і зчинити справедливий суд над всіма людьми.
За вказівкою Ісуса його учні стали апостолами – проповідниками нової релігії – й розійшлися різними країнами, несучи віру в Бога-спасителя.
Ось тепер кінець історії.
Ні, не нашої, а історії про Ісуса Христа, про якого докладно викладено у Біблії – священній книзі християн.
Що ж стосується нас з вами і нашої з вами історії, то вона ще тільки розпочинається – і ви у цьому скоро самі переконаєтеся.
Назва ж "Біблія" – давньогрецького походження і у перекладі означає "книга".
Зовнішньо Біблія представляє собою товсту книгу (більше тисячі сторінок) величезного формату і складається з двох частин – Старого (Вітхого) і Нового Завітів.
До речі, юдеї (релігія яких носить назву юдаїзм) визнають лише першу частину Біблію – Вітхий Завіт, тому що у другій її частині - Новому Завіті саме й розповідається про Ісуса Христа – сина простої селянської жінки Марії і бога.
Тобто юдеї не вірять у те, що Ісус міг народитися від бога.
А вчені у свою чергу вважають неможливим факт воскресіння Ісуса Христа.
А...
Втім, це вже не наша справа – копирсатися у тому, хто, що і як вважає і думає. Ми ж історію розповідаємо, так? А історія про Ісуса Христа – це вже теж частина нашої з вами загальної історії.
Історії всього людства.
Тож перейдемо краще до більш пізніших часів і трохи розповімо про те, як християнство стала державною релігією Римської імперії, та й взагалі про кінець Риму, тому що на цьому, власно кажучи, і закінчується відрізок часу, що вчені його називають античним, після чого розпочнемо іншу главу, у якій мова піде про...
Ні, не будемо випереджати події, або як хлопці-українці наші кажуть, лізти поперед батька у пекло. Самі прочитаєте.
А поки що лише додамо, що б цю тему – народження християнства – завершити, що через події, про які ми вам щойно розповіли, виникла нова релігія – християнство, або віра у Ісуса Христа.
А внаслідок чого і нове літосчислення. Адже тепер роки рахуються від року народження Ісуса Христа. І якщо події, про які йде мова, відбулися раніше, скажімо, за 149 років до...
Але, вибачте, ми ж про це вам вже розповідали, здається... От клятий склероз!...

Крах Римської імперії

Ну от. Далі було так.
На початок 2 століття нашої ери Рим досяг найвищої своєї могутності. Столиця імперії Рим – "Вічне місто", як його називали римляни, сяяла розкішшю та пишністю.
Центральна площа (римський форум), що була оточена будинками із різнокольорового мармуру, з пам'ятниками на честь перемог імператорів і полководців була своєрідним музеєм.
Але годинник історії вже невмолимо відраховував час кінця Римської імперії. І час цей настав.
Ще у 395 році Римська імперія формально була розділена на дві частини – Західну і Східну.
Східна Римська імперія (Візантія), про яку ми ще не раз будемо згадувати, проіснувала ще тисячу років. Доля ж Західної Римської імперії була зовсім іншою.
Сталося це за імператора Валенте у 410 році нашої ери, коли плем'я готів вторглося у Італію і розграбувало Рим.
Це вперше "Вічне місто", на теріторію якого на протязі восьми віків не ступала нога ворога-чужоземця, було захоплено варварами, як римляни називали підкорені ними народи.
У 455 році Рим зазнав новому розгрому, на цей раз від племені вандалів. Вождь вандалів Гензеріх наказав своїм воїнам нищити все, що вони не могли з собою унести (саме з тих пір дике знищення культурних цінностей називається вандалізмом).
Так був покладений кінець наймогутнішій державі античного світу. І у 476 році вся західна частина колишньої імперії розпалася.
Що ж стосується християн, про яких ми обіцяли закінчити свою розповідь, і подальшу долю християнства, скажемо лише те, що перші століття нашої ери для них були, звичайно, дуже тяжкими -адже їх, як і представників інших релігійних течій, що були тоді у Римській імперії, переслідували, вбивали, розпинали на хрестах, аж поки у 313 року римський імператор Костянтин не оголосив повну незалежність для всіх релігій.
Потім, у 325 році, за вказівкою того ж Костянтина був зібраний з'їзд (собор) всіх християнських епіскопів (керівників церкви) Римської імперії, на якому вперше у історії з'явилася така посада – “папа” (від грецького слова "папас" – батько) – керівник всієї християнської церкви.
А ще пізніше почалися тяжкі часи для антихристиян, та й не тільки для них, бо саме тоді, наприкінці 4 століття нашої ери, імператор Феодосій заборонив почитання всіх інших божеств у Римській імперії і оголосив християнство державною релігією.
Давні храми були зачинені, статуї давньоримських богів розбиті, Олімпійські ігри заборонені.
А ще через декілька років озвірілий натовп знищив більшу частину Олександрійської бібліотеки.
Додамо, що існування двох великих центрів християнства – у Західній Європі і Візантії – привело пізніше і до росколу єдиної християнської церкви на дві – православну (східну) і католицьку (західну).
Але було все це значно пізніше, через декілька століть – у період, які вчені називають середніми віками.
А історія євреів - народу, що населяв Іудею, виявилося трагічною. У 132 році вони підняли повстання против римлян, яке через три роки - а саме у 135 році - завершилося безславною поразкою. На знак покарання римляни виселили євреїв з Єрусаліму, а саме місто було перейменоване у Еліа Капітоліа - там була заснована римська колонія.
Деякі християнські проповідники стверджують, що відбулася ця подія тому, що євреї не визнали Ісуса Христа своїм месією - визволителем.

 

далі


 


Якщо Ви побачили на цій сторінці помилку, виділіть її мишею і натисніть Ctrl+Enter. Дякую! Монтаж систем отопления и водоснабжения дома.