тисніть тут, якщо зліва не бачите меню...

назад

 

Карл І

Тим часом Франція ставала все більш розвинутою державою.
Внаслідок завоювань наприкінці 5 століття до її складу ввійшли вся Західна і частина Центральної Європи.
У 8 столітті Карлом І (Великим), королем франків, який був на той час більше відомий як Шарлемань, була заснована могутня Священна Римська імперія. Він же до цієї імперії приєднав і землі, де зараз знаходяться Нідерланди, Германія та Італія.
Карл Великий був онуком відомого у свій час воїна Шарля Мартеля - засновника нової правлячої династії франкських королів.
А до того ж, Карл був сином короля Піпіна - першого з королів франків, якого у 754 році визнав сам папа римський - голова християнської церкви.
У 768 році Піпін помер, залишивши королівство двом синам - Карломану і Шарлеманю (Карлу). Коли помер і Карломан, влада повністю перейшла до Карла І.
Це була людина високого зросту, впевнена у собі і у своєму призначенні. Як християнин, він силою звертав у християнство населення завойованих народів, проводячи масові обряди хрещення. Так було, наприклад, у Германії та Венгрії.
У 800 році, коли Папа Римський короновав його імператором Риму, Карл І одержав визнання, як наймогутніший монарх світу.
Він обладав феноменальною пам’яттю, говорив кількома мовами і взагалі був був однією з найосвічених людей того часу.
Карл І вмів читати латинською та грецькою мовами, але водночас не вмів писати, внаслідок чого у документах за нього підписувався писар (сам же Карл І лише проводив риску посеред букви “А” у своєму імені “Karl”).
Після його смерті у 814 році через деякий час відбувся розподіл імперії між його онуками - Лотарем, Карлом Лисим та Людовиком Німецьким. Саме з цих країн пізніше виникли три сучасні країни Європи - Італія, Франція та Германія.
(Але Священна Римська імперія, яку він заснував, існувала у тій чи іншій формі, ще до 1806 року)
Взагалі ж, постать Карла І чи не найцікавіша з постатей усіх монархів, що з’являлися у історії середньовіччя. Недарма ж у багатьох країнах світу його і досі вважають ідеальним правителем.
А до того ж, існує легенда, згідно з якою…
Втім, обійдемося без легенд. Тим більше, що ще одна чекає нас у наступній розповіді.

Хрестові походи

Ініціатором хрестових походів, як стверджує легенда, була якась проста людина Петро Пустельник, що під час свого паломництва у Єрусалім задрімав і уві сні побачив Ісуса.
“Петре, - сказав йому у тому сні Ісус - дорогий мій синочку, встань, піди до свого патріарха і розповіси йому про гоніння на християн, які тут відбуваються. Поклич, будь ласка, всіх віруючих звільнити Єрусалім від невірних”.
І прийшов Петро до самого патріарха, тодішнього римського папи Урбана ІІ і розповів йому про все те побачене. А той у свою чергу все вірно зрозумів (бо це ж йому сам Христос інформацію посилає!), скликав так званий Клермонтський собор (з’їзд), де й було прийнято рішення про початок хрестових походів.
А коли закінчилася робота того собору, вийшов папа до народу та й звернувся до нього з такими словами:
- Любі мої сини! Всі - на звільнення Палестини від невірних! Вперед! І не забувайте: бог моїми вустами дарує вам перемогу!
Ось саме з цих слів вони й почалися, оті славні хрестові походи за звільнення Єрусаліма від сельджуків (мусульман-турків), які незадовго до цього часу захопили це священне для всіх християн місто.
У 1096 році відбувся перший хрестовий похід, або Війна Хреста, що привів до перемоги хрестоносців, які захопили Єрусалім і заснували нові християнські держави.
Потім було ще сім хрестових походів, але жоден з них вже не мав такого успіху.
А керували цими походами досить такі значні "фігури" тогочасного західного світу.
Так, наприклад, третій похід 1189 року очолили Фридрих І Барбароса (імператор Священної Римської імперії), Пилип ІІ Август (король Франції) та Ричард Левине Серце (король Англії, про якого ми вам ще трохи пізніше розповімо).
Сьомий та восьмий хрестові походи (1249 та 1270 рр.) очолював король Франції Людовик ІХ (у восьмому поході сам Людовик та багато хто з його воїнів померли в Тунісі від чуми).
До речі, учасники четвертого хрестового походу, замість того, щоб піти визволяти Єрусалім, знищили мимохідь Візантійську імперію (нагадаємо, християнську державу). Чи випадково це було чи ні, ми не знаємо, але відомо, що насильство, якого зазнали греки - мешканці Візантії, ще більше посилило їх ненависть до західних народів. І відновити минулу релігійну єдність християнської церкви, яка на той час розкололася на західну (католицьку) і східну (православну), стало тепер ще складніше, аніж раніше.
У 1259 році майже не відбувся ще один похід - проти русичів (в усякому разі, до нього призивав тодішній римський папа Олександр ІУ).
Були серед них і дитячі хрестові походи. Так, наприклад, у 1212 році у похід проти невірних відправилися тридцять тисяч французських дітей на чолі з дванадцятирічним хлопчиною, пастушком на ім’я Ет’єн, який стверджував, що посланий для виконання цієї місії самим богом.
“Перемогу, - казав він - можуть одержати тільки безпорочні діти. Без зброї ми визволимо Єрусалім. Розійдеться перед нами Середиземне море, і ми перейдемо ним як сухим дном.”
Жалюгідно закінчився той похід: у Марселі, куди діти невдовзі дісталися, море, звичайно, перед ними не розійшлося, зате знайшлися “добрі люди”, що згодилися безо всякої платні, “заради успіху справи господньої”, перевезти їх на той бік, після чого завезли дітей у Єгипет, де й продали їх у рабство.
Одночасно у такий самий похід відправилися і десять тисяч дітей з німецького міста Кельн, які навіть не зуміли дістатися до моря. Більшість з них загинуло ще по дорозі.
Більше 200 років війська християн і мусульман боролися за право володіти Святою Землею - теріторією навкруги Єрусаліма.
Головною ж причиною тих походів, стверджують деякі літописні джерела, був договір візантійського імператора Олексія Комніна з папою Урбаном ІІ про те, що імператор дозволить Урбану ІІ керувати всіма церквами Візантії у випадку, якщо той організує похід проти невірних, що папа Урбан ІІ з успіхом і зробив.

Ричард Левине Серце

А зараз декілька слів про англійського короля Ричарда Левине Серце, досить відому у історії особу, яка залишилася в пам'яті нащадків безстрашним та хоробрим воїном і шукачем пригод - дійсним героєм лицарського роману.
Народився Ричард 8 вересня 1157 року у сім'ї "простого" короля Англіїї Генріха ІІ - він був третім сином короля та його супруги Алієнори Аквитанської.
Ричард одержав чудову освіту, був поетом і тонким цінителем поезії, знав багато мов (хоча й зовсім не знав англійської).
У 1169 році, після розподілу батьком своїх володінь між дітьми, Ричард одержав герцогство Аквитанію.
Але цього йому було замало.
Тим часом королем Франції став Пилип II Август, якому дуже хотілося відібрати у Англії деякі з її колоній. З цією метою він почав усіляко настроювати Ричарда, з яким начебто був у дружнїх стосунках, піти проти батька.
І у 1188 році Пилип та Ричард, об'єднавшись, оголосили війну Генріху.
Закінчилася та війна поразкою старого короля та його смерттю. Ричард повернувся у Англію.
Спочатку, згідно з правом першості (тобто передачі королівської влади від батька до старшого сина, потім до наступного і так далі), англійський престол займали старші брати Ричарда.
Але після їх смерті, 5 вересня 1189, англійський престол зайняв і він, Ричард Левине Серце (втім, так назвуть його пізніше).
Саме у цей час Ричард разом з Пилипом збиралися взяти участь у Третьому хрестовому поході. Але для участі у поході, звичайно, потрібні були гроші, і немалі.
Тому за дуже короткий термін, спустошивши англійську казну і обклавши країну величезними поборами, Ричард здобув нарешті потрібну суму грошей і у червні 1190 року відплив у Святу Землю, залишивши замість себе на чолі Англії принца Джона (ще одного свого брата - майбутнього Іоанна Безземельного).
Пограбувавши дорогою сицилійське місто Мессіну та завоювавши остров Кіпр, 8 червня 1191року Ричард прибув у Палестину.
На цей час хрестоносці тримали у облозі укріплене місто-порт Акру (зараз там знаходиться місто Акко в Ізраїлі).
Між хрестоносцями та мусульманами вже була досягнута домовленість про почесну здачу міста, але Ричард зірвав переговори і 11 липня взяв Акру штурмом.
Відразу ж після цього в стані хрестоносців почалися розбрати. Ричард посварився з Пилипом і грубо образив герцога Леопольда Австрийського.
Пилип ІІ відплив на батьківщину, де в союзі з принцем Джоном (якого Ричард заплишив замість себе) почав методично відбирати у Англії її колонії (починаючи з Нормандії).
Тим часом Ричард, не отримавши обіцяного викупу від захисників гарнізону Акри, наказав стратити 2 тисячі мусульман, за що одержав своє прізвисько "Левине серце".
Після невдалого походу на Єрусалим Ричард відбув додому, але на зворотному шляху потрапив у полон до свого ворога Леопольда Австрійського.
З цього полону його викупив німецький імператор Генріх УІ, який, щоправда, також ув'язнив Ричарда, поки той не заплатив йому 150 тисяч марок золотом.
У березні 1194 року Ричард нарешті повернувся у Англію.
Перш за все він, звичайно, скинув з трона принца Джона, з яким, втім, дуже скоро помирився.
У травні цього ж року Ричард оголосив війну Пилипу ІІ, внаслідок чого у січні 1199 року Франція уклала несприятливий для неї договір.
Після цього Ричард пішов війною на свого непокірного васала, віконта Адемара Лиможського, під час облоги замку Пустую був поранений у руку стрілою і того ж, 1199 року помер від хвороби, що зветься гангрена.
Оскільки Ричард був бездітний, наступним королем Англії став наступний брат Ричарда - Джон, у правління якого багато з земель Англії відійшли до Франції.
Ось таким він був - Ричард Левине Серце, легендарна особа, яка залишилася у пам'яті безстрашним воїном.
Додамо, людина, яка піклувався про особисту славу більше, ніж про благополуччя своїх володінь.
Втім, тут вже, як кажуть, бог йому суддя.

Середньовічне місто

А ось чи хотілося б вам поблукати середньовічним містом? Зараз ми надамо вам таку можливість.
Але обережніше: дивіться відразу ж під ноги, адже більшість мешканців міста кидало тоді сміття і виливало помиї просто на вулицю.
Самі ж вулиці були немощені (перші мостові у Західній Європі з’явилися лише у 14 столітті), тому у дощову погоду переміщуватися вулицями міста було нелегко - така була грязь.
Свині випасалися просто на вулицях, а рано вранці пастухи під звуки ріжка гнали через міські ворота стада кіз та овець.
Зі сточних ям, що проходили вздовж вулиць, йшов такий огидний запах, що треба було затикати носа.
Ну що, не расхотілося вам ще гуляти середньовіковим містом? Але потерпіть - ми сюди ненадовго.
Населення у містах було небагато. Наприклад, у Лондоні, столиці Англії, було тоді лише 40 тисяч чоловік. Але у великих центрах ремесел та торгівлі, таких як Париж, Мілан та інші, населення досягало 100 тисяч чоловік.
На центральних площах міст середньовіччя, втім, як і у містах більш пізніших часів, розташовувалися “головні будинки” країни: у Франції - мерія, у Германії - церква і ратуша, у Італії - сеньойорія.
Тут, на центральній площі, відбувалися і зібрання мешканців міста. Колодязі з водою також найчастіше розміщувалися саме тут.
Верхні поверхи будинків нависали над нижчими, а дахи майже торкалися один одного. Номерів будинки не мали, замість них висіли умовні знаки - “чобіт”, “орел”, “кіт”. У місті завжди щось будувалося, тому завжди була й робота на будівництві соборів, церков, замків або стін.
Середньовічні міста ще були містами-крепостями. Оточені могутніми стінами і високими баштами, вони завжди були готові відстояти свою незалежність.
У мирний час ворота відчиняли, тяжкий під’йомний мост опускали. Але якщо наближався ворог, вартові на баштах подавали сигнал, лунав сполох, під’йомний мост втягувався усередину, ворота блискавично запиралися та завалювалися каменями, грати опускалася, і ворог опинявся біля широкого та глибокого заповненого водою рва, що оточував місто.
Влада у містах належала міській верхушці: багатим купцям і ростовщикам, володарям будинків і міської землі.
Міста були центрами розвитку промисловості, торгівлі і культури, основне населення яких складали торгівці та ремісники, які для забезпечення майстерень сировиною та організації збуту товарів об’єднувалися у так звані гільдії.
Крім того, ремісники однієї професії також створювали свої союзи, що мали назву цехи. Кожен з цих цехів займався виробництвом одного виробу - так, наприклад, були цехи бочарів, каретників, пивоварів.
Деякі міста були відомі своїми ярмарками, на які люди середньовіччя привозили свою продукцію, щось продавали, щось покупали.
Вдень міста були шумними та багатолюдними, але ввечері поступово поринали у темряву і тишу.
Оскільки середньовічні будинки були дерев’яними, вони могли спалахнути у будь-яку мить. Тому кожного вечора лунав “вечірній дзвін”, що нагадував мешканцям міста про необхідність загасити вогнища на кухнях.
Міста торгували між собою. Для захисту від пиратів, яких тоді вистачало, 90 країнами Європи був створений свій так званий Ганзейський Союз.
До речі, саме у той час з’явилися і перші чеки - грошові документи, що замінюють гроші. І знаєте, хто їх першими придумав?
Італійські купці. Сталося це тому, що гроші, якими тоді розплачувалися, були з металу. Причому, якщо європейці використовували срібляні монети, то араби віддавали перевагу монетам з золота.
Ось і додумалися італійські купці використовувати письмові обмінні чеки, щоб не тягати за собою тяжкі мішки з металевими монетами.
До речі, а чи задумувалися ви над тим, як і чому з'явилися перші гроші? Ні?
Тоді почитайте ще ось цю історію.

Перші гроші

Спочатку грошей у людей не було - просто їм вони тоді ще були не потрібні.
Річ у тому, що жили у ті далекі часи люди разом, спільною працею добуваючи собі одежу та їжу. Цей період у житті людей саме тому так і називається - первинно-суспільний лад, тому що жили вони тоді ще великою общиною, тобто великою сім'єю (вітім, про це ми вам трохи вже розповідали, пам'ятаєте?).
От. А у сім'ї як? Хіба можна собі уявити, щоб мати, наприклад, за гроші варила для своєї сім'ї обіди, а батько за гроші допомагав дітям вчитися?
Звичайно ж, ні. Адже у сім'ї, як кажуть економісти (люди, що займаються економікою), зовсім інші розрахунки.
Ось так і у давніх людей спочатку було.
Це вже пізніше виникла потреба в обміні. Або у бартері, як ще інколи зараз кажуть. Що таке бартер, думаємо, всім вам добре відомо.
Приклад можна навести такий. Батько або мати просить сина винести відро, а той у відповідь їм на це так відповідає:
- Поки жуйку не дасте, нічого робити не буду.
Втім, вибачте, це ще, звичайно, не бартер, а просто нахабне вимагання.
Бартер же (обмін), як кажуть, відбудеться, тільки якщо батьки погодяться з цією вимогою і дадуть за винесене помийне відро сину жуйку. Це й буде бартер.
А з'являтися у давніх людей потреба у бартері почала ось чому. Люди зрозуміли, що зовсім не обов'язково, щоб всі робили одну і ту ж справу. Краще, якщо кожен буде займатися тим, що йому найкраще вдається. Тоді й результати будуть значно вищими.
Так виник розподіл праці. Тобто кожна людина почала займатися своєю справою, або своїм бізнесом, як кажуть американці. Хтось почав вирощувати хліб, хтось промишляти мисливством, одні люди почали варити для всіх обіди, інші - шити одежу.
А розплачуватися люди почали виробами своєї праці. Або ж тим, що в них взагалі було.
Але ж це так було незручно! Ось, наприклад, уявіть собі.
У одній людині - назвемо його, наприклад, Петром Серійовичем, - виникла настійна потреба відправитися у далеке плавання униз річкою. Але човна в нього не було. Тому він звернувся до перевізника, який погодився в обмін на корову допомогти йому у цьому.
Але корови у Петра Сергійовича також не було, тому він звернувся до багатого сусіди, домовившись з ним про те, що той віддасть Петру Сергійовичу свою корову за чудове намисто - подарунок для жінки.
Петро Сергійович не робив ніколи в житті ніяких намистів (та й руки в нього, як кажуть, росли зовсім не з того боку), тому він звернувся до свого племінника, який був, на відміну від Петра Сергійовича, на всі руки майстер. Той пообіцяв виконати цей заказ за дуже невеличкий термін і за невеличку платню - вівцю (все ж таки близький родич).
Щоб добути цю вівцю, Петро Сергійович звернувся ще до одного свого родича - дядька (втім, як ми вже розповідали, раніше люди так і жили - одним родом, тобто всі були одне одному родичами)…
Так ось, Петро Сергійович звернувся до дядька, з яким домовився, що той віддасть йому вівцю, якщо Петро Сергійович допоможе зібрати йому врожай.
Цілих два тижні працював, як кажуть, у поті лиця свого Петро Сергійович на чужому полі. Нарешті, через два тижні, він одержав вівцю, виміняв її на намисто, яке у свою чергу виміняв на корову, яку віддав перевізчику і вже скоро плив у човні униз річкою, з захопленням розглядаючи навколишню красу.
Ну ось. А тепер уявіть собі, що було б, якби гроші тоді існували. Скільки б сил, здоров'я та часу міг би зекономити Петро Сергійович!
Ось і надумали люди знайти щось таке, що могло б полегшити ці розрахунки - якусь річ-посередник.
Так і з'явилися перші гроші.
Спочатку, щоправда, за гроші правило зовсім не те, до чого ми з вами звикли: звірині шкури, хліб, вино, різноманітні прикраси. А інколи навіть раби, якими людством торгувало на протязі багатьох тисячоліть своєї історії.
Так, "чорним золотом" називали, наприклад, негрів-рабів, яких у так звану епоху Великих відкриттів (починаючи з 15 століття) вивозили з Африки у щойно відкриту Америку (про цей період ми вам ще будемо розповідати).
Потім за гроші стали правити різноманітні металеві вироби, причому, спершу це були просто речі домашнього вжитку або зброя.
Але поступово деякі з них стали особливим товаром - грішми (так, наприклад, назва німецької монети "пфенінг" свідчить про те, що праматір'ю її була сковорода (німецькою - "пфане").
Ще пізніше люди почали виготовляти спеціальні металеві монети, які, власно кажучи, і стали першими справжніми грішми. Де це вперше відбулося насправді, сказати важко, але деякі історики називають 748 рік до нашої ери і грецький острів Егін, стверджуючи, що саме там після завершення восьмих Олімпійських ігор були створені перші монети.
До речі, сама назва "монета" з'явилася завдяки римлянам, які серед своїх богів найголовнішими вважали Юпітера (бога землі і неба) та його дружину Юнону Монету (наставницю).
Від цього "божественного подружжя", на думку стародавніх римлян, завжди й залежало благоденство людей. І щоб заслужити їх милість, треба було постійно їм догоджати і ні в якому разі не скупитися.
Саме тому римляни в першу чергу жертвували цим двом богам.
А особливо щедро - у 275 році до нашої ери після перемоги над епірським царем Пірром. Відібране в переможених золото, самоцвіти, прикраси, дорогі тканини. - все це несли в розташований на вершині капітолійського пагорба храм Юнони Монети. На її честь писали вірші, ліпили прекрасні статуї.
А через деякий час римляни ухвалили закон про карбування грошей лише у храмі Юнони Монети.
З цього часу і почали металеві гроші називати монетами.
Перші монети були просто невеличкими злитками металу грубої, невизначеної форми. Цим тоді дуже користувалися шахраї, які відрізали від кожної монети кусочки золота або срібла (металу, з якого вони були зроблені) і сплавляли у новий свиток.
Зменшення безформного куска було важко помітити оком.
Форми грошей були різними - наприклад, у Мексиці це були злитки міді у вигляді літери "Т", у Північній Америці - свинцеві кульки.
Монетами давніх русичів були "гривні" - довгі смужки срібла, які переносили, обмотавши навколо шиї. Кожна гривня мала свою ціну. Якщо ж товар коштував дешевше, гривню розрубувати на частини.
Цю половинку називали так - "рубль" (від слова "рубати"). Мала вона ще й іншу назву - "тин".
Тин також можна було розрубати; таким чином, виникала ще дрібніша монета - "полтинник".
У 15 столітті на Русі почали друкувати свої власні гроші - деньгу, яка скоро замінила срібло. Але назви "гривня", "рубль", "полтинник" (українською перекладається як "півкарбованець") - залишилися.
За Івана ІІІ на новгородських монетах з'явилося зображення вершника з копьем, і ці монети одержали таку назву - "копійки".
Але досить про гроші. Повернемося до історії.

“Свята інквізиція”

Все почалося з того, що усередині католицької (західної християнської) церкви була створена інквизиція (від латинського слова inguisitio - розшук), судово-поліцейська установа для боротьби з єресями.
Єресями (від грецького слова hairesis - особливе віровчення) тоді називали різноманітні релігійні вчення, що виникли у Європі як протест проти католицької церкви, яка на той час стала дуже войовничою. Єретиками ж називали прихільників цих вчень. Католицька церква насаджувала сліпу віру, неосвіченість, забобони, прагнучи знищити будь-які наукові знання. Саме тому і виникали єресі. Так, наприклад, виник на півдні Франції рух альбігойців - учасників єретичного руху 12-13 століть, які виступили проти церкви та її догматів (церковних правил).
Щоб знищити цей рух, римський папа Іннокентій ІІІ відправив у Південну Францію монахів, дозволивши їм робити все, що заманеться і поставивши лише одну умову - випалити єресь, як кажуть, залізом, вогнем і мечем.
Що монахи й зробили. Як вказувалося у одному з документів тієї епохи, “весь християнський світ був приголомшений страшним видовищем: люди, висячі на шибеницях, спалені на вогнищах, замордовані катуваннями тільки за те, що вони віддавали свої думки і молитви одному лише богу і відмовлялися вірити у пусті церемонії, що видумані людьми”.
Але папа вважав, що монахи не виявили потрібного старання і відправив їм на допомогу ще трьох легатів (служителів церкви), до яких невдовзі приєднався і іспанський монах Домінік Гусман, засновник інквізиції.
Повстання було придушено, а учасники єретичного руху жорстоко покарані. Деякі з міст Південної Франції були просто перетворені на попіл, а їх мешканці знищені. Так сталося, наприклад, з містом Без’єр, всі мешканці якого - шістдесят тисяч чоловік - були знищені монахами-домініканцями.
Так розпочалося страшна “свята інквізиція”, що перетворила у криваві застінки деякі з країн Європи.
Керувати інквізицією доручили монахам - домініканцям, членам ордену, що у 1215 році був створений Домініком, і які, на думку керівників церкви, мали право слідкувати за “чистотою віри”, одночасно “вигризаючи єресь”. Може, тому і назвали їх “псами господніми”?
До речі, засновника цього ордену Домініка Гусмана часто зображували поруч з собакою, що тримала у пащі горящий смолоскип.
Інквізиція підкорялася самому римському папі - голові католицької церкви. Особи інквізиторів вважалися непорушними. Судовиробництво велося таємно, за допомогою катувань.
На теріторії всієї Європи запалали вогнища. Кількість жертв була незличенною - хапали всіх, кого тільки можна було запідозрити у єресі, а також тих, хто співчував єретикам. Люди засуджувалися до спалення на вогнищі, а їх майно конфісковувалося на користь церкви.
Це був час жорстоких гонінь на єретиків та євреїв, які звинувачувалися у найжахливіших злочинах - євреї, наприклад, зображалися прислужниками сатани. З лютістю церква розправлялася і з вченими, оцінюючи їх відкриття як диявольскі винаходи. Багато людей науки потрапили у катівні інквізіції і були знищені.
А засоби перевірки “чистоти” тієї чи іншої людини були своєрідними. Так, наприклад, якщо жінку звинувачували у заняттях чаклунством або магією, тобто підозрювали, що вона - відьма, це перевірялося дуже просто. Жертву в’язали, на шию вішався тяжкий камінь, після чого її кидали у воду. Якщо вона тонула - це означало, що вона невинна, якщо ж спливала - це, на думку інквізиторів, було безумовним доказом того, що вона й справді відьма.
“Для укріплювання віри” інквізитори примушували свої жертви відчути муки, “які поніс за них Ісус”. Ні, звичайно, вони зовсім не бажали зла своїй жертві. Просто, пройдя через них, жертва повинна була щиро розкаятися і відродитися духом.
Так римляни спочатку розпинали розбійників, а потім першохристиян на хрестах. А ось зараз - тих, хто не вірив у Христа.
Словом, час йшов - традиції залишилася.
Майже сім віків існувала інквізиція, і лише у 19 столітті вона була повністю скасована.
Саме виникнення інквізиції була тією останньою краплею, що остаточно розвела східну (православну) і західну (католицьку) християнські церкви, а пізніше привела до так званої Реформації, про яку мова зайде трохи далі.

Кхмерська імперія

Але подивимося, що у цей час відбувалося у Азії. Для початку декілька слів про Кхмерську імперію Камбоджи, яка заправляла на всій теріторії Південно-Східної Азії з 9 по 15 століття.
У період своєї найвищої могутності (12 століття) кхмерські правителі володіли більшостю теріторій, що зараз займають В’єтнам, Камбоджа, Таїланд і Лаос.
Кхмери були чудовими воїнами. Використовуючи у бою дресированих слонів, вони наводили жах на ворогів.
Але у 15 столітті й самі були переможені таїландцями.

Грузія

А зараз розповідь про Грузію, яка існувала вже з 6 століття до нашої ери (раніше тут, щоправда, було так зване Колхидське царство).
З початку 6 століття нашої ери Грузія знаходилася під владою Ірану, Візантії та Арабського халіфату, які тут були аж до початку 12 століття, доки грузинський цар Давид ІУ не вигнав їх звідки і не створив незалежну державу.
Через деякий час після його смерті країною стала правити цариця Тамара - вольова жінка та сильна особистість, чоловіком якої, до речі, був руський княжич Георгій, син київського князя Андрія Боголюбського, про якого мова зайде трохи далі.
Це був час розквіту грузинської культури. Тут творили поети, історики та вчені не тільки Грузії, а й інших країн світу, у тому числі мусульманських. З’явилися чудові історичні твори, піднялася накуа і культура. Саме у цей час тут, як кажуть, жив і працював видатний грузинський поет Шота Руставелі, відомий як автор поеми “Вітязь у тигровій шкурі”, присвяченої, до речі, цариці Тамарі.
Міжнародне значення Грузії на той час було дуже великим, адже Тбілісі тоді було крупним культурним центром Переднього Сходу. І хто знає, у яку державу могла б вона вирасти, якби її розвиток (втім, як і розвиток багатьох інших країн) у 12-13 століттях не був порушений страшною монгольською навалою, що спустошила її.
Після монголів були турецькі та іранські завойовники. А у 1801 році Грузія ввійшла у склад Росії…

 

далі


 


Якщо Ви побачили на цій сторінці помилку, виділіть її мишею і натисніть Ctrl+Enter. Дякую! заказ автобуса